"Достатньо помістити любов у машину, щоб вона перетворювалась на електроенергію"- фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Електрика" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Юлії Голюк з селища Великі Дедеркали на Тернопільщині.

Повний текст новели:

Гарячі електростанції мого невтомного міста.

(Жадан)

"Вода останніх липневих днів заливає асфальт. Дощі у столиці, мов перекис водню, заливають рани моєї душі. Вони жахливо обпалюють нутрощі, але після болю приходить очищення", - чорна ручка намалювала закручену кляксу.

Зітхаю. Виводжу з плямки вуха і очі. Тепер на мене дивиться чорний кіт.

Ранок прийшов несподівано і задзвенів будильником в кімнаті. Заглядаю у вікно з балкону. Цілу ніч просиділа в ковдрах за книжкою та записником. Місто не спить, і я не можу стулити очей. Вітер бентежить лляні тюлі. Перечитую нічні записи, від натхнення та хвилювання крутиться голова.

- Сонце, ти встала? Прокидайся, прокидайся, – мама стояла під дверима.

Який там сон! Коли життя навколо тебе вибухає змінами і революціями! Скидаю ковдру і підбігаю
до дверей. На мить стихаю і слухаю її серцебиття. Через полущені дубові двері легкими вібраціями

мамине серце відбиває ритм мого майбутнього дня.

Відчиняю. Вона сонно посміхається. І на душі моїй стає тепло.

Намагаюсь знайти щось чисте серед розкиданих піджаків та джинсів. Під ліжком сукня. Блакитна.

Вмикаю радіо.

- Доброго ранку, Києве! – кавові голоси радіоведучих, легка ранкова музика, сьогодні буде сонячно, хмари розійдуться, дощу не буде, не буде вітру..

"Що мені ваші прогнози, я сама собі погода!"

Абияк зачіплюю неслухняне волосся, яке щупальцями обвиває мені обличчя. Не впоравшись, розплітаю. Гребінець сяє електричними іскрами. Музика.

"My heart is broke-е-е,

But I ha-аve some glue"

Кидаю ковдру на ліжко. Погляд у дзеркало. Проте ніяк не можу роздивитись свого обличчя. Цікаво, яка я, якою мене бачать. Контури завжди розмивались. Сьогодні у вазі розпустився тюльпан. Червоні пелюстки вогниками обпікають мої руки. Підбігаю до дверей - та вагаюсь. Заберу квітку з собою!

Збігаю по сходах.

Кухня. Сонячне світло випалює кольори, світ схожий на уривок з дитячих спогадів, які ти намагаєшся роздивитись через пелену нових образів, що живуть в твоїй пам'яті. Застигаю. Деталі створюють якусь іншу реальність. Серце моє бринить від любові. Похапцем випиваю ледь теплий чай.

- Щасти на роботі! Запали наш ліхтар - і я знатиму, що все добре. – мамин голос луною ловив мене вже на вулиці. І місто ловить мене у свої широкі обійми. Я могла розповісти вам, як все раніше, про сонячні промені на ледь засмаглій шкірі, дитячі посмішки та мамині вигуки в парках, кольорові кульки і сяйво вивісок. Та сенс не в цьому. Я бачу вулицю-схвильованість. Деколи здається, що всі знають, куди йти, а ти не можеш знайти собі місця. Неправда, ніхто не може бути стабільним, стіни можуть осипатись, вікна можуть розбитись. Я бачу людей - і в кожного своя історія. Багато байдужих поглядів, та, коли пощастить, то зустрічаюсь із спраглими до життя та мрійливими очима. Проте історія замовчує, що найчастіше це очі бездомних, божевільних та підлітків, які сьогодні вперше спробували траву.

Сенс у тому, що ти закохуєшся не в ідеальні образи та мрії, а в реальність, дивовижну реальність! Так, зірки гаснуть, але це не кінець світу, а можливо, кінець, тому нам так захопливо.

Я вдихаю глибше забруднений кисень. Серце переганяє кров швидше. Кольори блакитного неба змінюються райдугами на вивісках, переливами на скляних будівлях та офісах. Трохи крутиться голова, але знову збираюсь докупи. А деколи просто дивишся, як тече Дніпро, стоїш на мосту, милуєшся, як холодна вода рухається в міських артеріях, і раптові перехожі обіймають і просять дати собі ще один шанс. У цьому вся романтика. У постійній погоні і пошуку. З часом перестаєш боятись втратити, загартовуєшся та точиш свої мечі.

З балкону вгорі на мене дивиться кіт. Шерсть його схожа на чорнила, згадую про ранковий малюнок.

"Шукай!" - сірі вуса зблиснули. І я йду далі.

Ось і моє пристанище на наступні кілька годин. Знову не помітила, як минула зупинку та дійшла пішки. Запізнилась, та це нестрашно. Нам можна.

Будинок, захований в зелень. Тричі стукаю. І чую, як клацає замок.

Кімнати залиті світлом. Легкий блюз, вітер хвилює скатертину на столі. До мене посміхається Інна, сьогодні зміна у неї.

Ну що, готова подарувати свою любов? – Зелені очі мрійливо ловили мої емоції.

Як завжди, - відповідаю. – Я знову, знову закохалась у ці вулиці.

- Прибережи емоції для ЛЕМ-489. Я бачу, що ти готова, тому не будемо відтягувати час.

Голка проникає мені під шкіру. Усе тіло у сенсорах. Я глибоко вдихаю, цей момент завжди хвилює: серце збивається з ритму.

- Все. Говори.

І я глибоко вдихаю і починаю розповідати про все, що захоплює мене – про випадкові посмішки перехожих та обійми, розігріту бруківку, що обпікає лапи котів, про розмови та шум машин, літаки над головою… Я вибухаю емоціями, все навколо крутиться та мерехтить. Я люблю, люблю, люблю! Сонце гасне і слова мої римуються у вірші. І я рятуюсь від цього лихоманного сну, коли Інна виймає холодну голку з моєї руки. Тиша. Перші хвилини реальність ти бачиш, ніби крізь скло.

Все, молодець, сьогодні ти чомусь затрималась.

Скільки часу я говорила?

4 години.
- Охх, здавалось, що декілька хвилин минуло.

Ти ніби втомлена сьогодні. Йди додому, я далі сама потурбуюсь про справи. Варто лише поставити твою любов у машину, щоб вона перетворювалась на електроенергію. А там і на станції надішлю. Ти іди. Обличчя бліде таке. Йди. Відпочивай. – Інна забрала капсулу із золотою рідиною, до якої була під'єднана голка. Подивилась на неї крізь сонячне світло і пішла в сусідню кімнату.

Удачі, кошенятко! Зустрінемось завтра, – кинула вона мені вслід. – І тюльпан свій забери, він тут зів'яне.

То постав у воду.

Та насправді… забери, в мене алергія. Просто образити не хотіла. – Інна поглянула на мене з винуватою гримасою і за мить розцвіла в дзвінкому реготі.

Я не втрималась і захихотіла теж.

- Ох ти ж, Інно. До завтра. І запали мій ліхтар, щоб мама не хвилювалась, будь ласка.

Сутеніє. Все навколо дрижить. Видихаю. Темрява проникає під шкіру міста і запалює ліхтарики. Шкода, що зірок не видно.

На зупинці повно людей. Не хочеться тіснитись серед втоми вечірніх пасажирів, та і на вулиці так красиво, прохолодно, ледь вологе дихання вітру заспокоїло шторм моїх океанів.

Я рахувала птахів, які траплялись мені на шляху. Голуб біля лавки. Один. Дві ворони на паркані. Два, три. Щось маленьке в небі. Чотири, п'ять, шість. Мертва птаха в траві. Сім. Ще два голуби.

Лезо притисли до моєї шиї. Шок і час ніби зупиняється.

- Діставай усе, що є.

Мої коліна затрусились. Металеве дихання на потилиці. Слова застрягають в горлянці.

- Швидше! Бо заріжу! – темний голос знервовано кричав просто мені у вухо. Я вдихнула глибше. Ні, це неможливо. Неможливо. Вбивця? Ні, ні, це просто жарт. Так не буває, щоб люди жорстоко щось вимагали.

Це розіграш.

- Час іде.

Це н е п р а в д а.

Холодні пальці стискають мої зап'ястя. Лезо гріється від тепла моєї крові. Тюльпан тихо помирає на вологому асфальті. Голоси в голові, думки сплітаються, шум. Різкий біль у вухах. Я повертаюсь - і крик сам виривається з мого горла. Відштовхую хлопця - і з моєї долоні вилітає блискавка. Обпалений рукав його сорочки. Світло розбивається в асфальт на сотні іскор. Його злякані очі. Пронизливий крик і дзвін перлинок. Він побіг. Під ногами блищать мої сережки. Кров на плечах. Я озираюсь навколо. Куди всі зникли, коли мені потрібна була допомога? Вони розчинились у повітрі?

Все крутиться в голові і я захлинаюсь слізьми.

Я зробила боляче, я захищалась. Що це? Цей холод в грудях вбиває мене, гасить моє світло, я зникаю, моя любов уже не наситить електростанції. Її замінив страх, гіркота в роті, розчарування, кров, кров з моїх вух - і гарячі краплинки обпікають мені щоки. Я біжу і не бачу нічого навколо, все всередині горить і вибухає, а нікому діла до цього нема! Людям байдуже, ніхто не хоче врятувати мене, ніхто не питає, чи я ще жива. У небі шумлять хмари, це гроза наближається, скоро все зникне під водою - ще трохи і темрява поглине місто. Ще трохи.. Легені вже не витримують бігу і я зупиняюсь. Місто знову окреслюється в контури. Міст. Я дивлюся вниз - холодна темна вода. Лечу, і її чорнота все ближче. Глибоко вдихаю.

Тіло боляче ріжуть наточені хвилі. Але потім вода перестає пручатись і приймає мене.

.

Ранок у місті. Голоси на радіо говорять про розбиті електростанції. Ніхто не очікував такої сильної грози, метеорологи говорять, що це аномалія. Декілька днів столиця залишиться без світла, поки рятівники зможуть відновити хоча б резерви.

"Деколи весь світ тримається завдяки любові однієї людини…", - дописую і ставлю крапку у своєму записнику. Вже шоста, скоро мама прийде мене будити. Закутуюсь у ковдру і роздивляюсь ранкове київське небо.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×