Нема сенсу змагатися з Росією в кінопропаганді - Фразе-Фразенко

Українська кіношкола - це аварія на аварії. Що ми зробили вартісного? Нічого, крім 3 хіба фільмів. Для мене це – авангардова "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка. Мало хто знає фільм "Кисневий голод", який зняв Андрій Дончик за сценарієм Юрія Андруховича.

Розкажу одну історію. Андрухович для мене одного разу написав кіносценарій. І ми вирішили з ним податися на конкурс фінансування фільмів у Львові. Ми з Андруховичем прийшли туди захищати свій проєкт: він як кіносценарист, а я як кінорежисер. Розповідаємо про фільм: кіно про вбивство намісника Галичини. Нереальна детективна історія на основі реальних подій. Просто атас. Розповідаємо журі, як воно все буде. Голова журі каже Андруховичу: "А що у вас персонажі так погано виписані?" У мене в голові звучить риторичне питання: покажи мені письменника в українській літературі, у якого персонажі виписані ліпше, ніж в Андруховича. Зависла пауза. "Ну, - каже Андрухович з іронією. – Ми постараємося виписати краще…" Після того ми припинили будь-які спроби. І це постійно в українському кіно: корупція і примітив. О! Якби ви мене запитали, а які фундаментальні риси має українське кіно, то я так би й сказав: корупція і примітив.

Регулярно. На всіх кінофестивалях, у яких я брав участь, перемагали фільми або про Донбас, або про війну. Це не конче корупція пряма, що хтось пішов і домовився про перемогу, не думаю. Але слово "корупція" з латини перекладається - "псувати". Кіно є кіно, війна є війна, не треба пробувати схрещувати горилу з канаркою. Кілька років тому я подивився все, що можна було, з українського кіно. Склав своє враження і тепер, коли пробую щось подивитися, вчергове розчаровуюся. Люди часто говорять: "Ну, як на українське кіно, це класно". Наприклад, про "Мої думки тихі". А я не можу їх дивитися.

Нічого, починаючи від сценарію, примітивної режисури і такої самої примітивної й патетичної акторської гри. Як сказав Мартін Скорсезе: "Так, зараз кожен може купити професійну камеру, але я щось не бачу, щоб геніальних фільмів стало більше".

 

Фільм "Апокаліпсис сьогодні" - це про війну? Там, де славетна сцена, де Марлон Брандо в пів тіні читає вірш Еліота. Або фільм Крістофера Нолана "Дюнкерк". Вони на військову тематику, але вони не про війну. А в нас усі ці фільми – про війну: тупо люди стріляють один в одного. Вони всі плакатні. У них немає глибини осмислення персонажа. А от ці фільми, 2 принаймні, які я назвав, не про війну, вони про людину, про загальнолюдське. Вони про те, чому людина воює, а не як людина воює. Мені цікаво про людське, а про війну мені не цікаво, і плакат не цікаво. Це ще спадок совєтської школи – фільми там всі плакатні, бо й совок – це один великий плакат.

У цьому і проблема українського кіно і взагалі культури: мистецтво у нас використовується як інструмент. А так бути не повинно. Митець не має рівнятися на публіку. Він має мати бажання творити заради того, щоб творити. Якраз ця нещирість – це теж причина, чому наші фільми фігові. Бо режисери не мають що сказати насправді. От і фільми - ні про що. А тягатися з Рашкою в пропаганді - ви шо, це розстріл на місці. Вони в день витрачають більше, і грошей, і зусиль, на пропаганду, ніж всі українці разом взяті за весь час. Нема сенсу йти проти армії танків з сокирою і вереском. Треба воювати із собою, і з оцим небажанням життя, яке є в тобі.

Хай агітками і плакатами телеканали займаються, а не велике кіно.

Якщо глядачеві пропонувати якісний продукт, він його дивитиметься. Але якщо йому далі тюхатимуть цю плакатну фігню, то він і плакатну фігню дивитиметься. Його рівень не підвищиться. Глядач – пасивна маса. Куди ти його покличеш, туди він і піде. А не навпаки, як у нас постійно думають, що, мовляв, клієнт завжди правий. Це не бар, це мистецтво.

Звісно. Але якщо на вулиці в Америці стоятиме саксофоніст і гратиме фрі-джаз, то всі розумітимуть, що це фрі-джаз і знатимуть, подобається він їм, чи ні. А в нас скажуть просто, що це якась неправильна музика. Ми живемо за принципом: правильно - неправильно.

В Америці ж немає якоїсь одної думки. Там навіть державної мови нема. Там нема місцевих, умовно кажучи. Вони цей недолік, що всі прибульці, зробили перевагою: так це ж добре, що ти прибулець, що ти не такий, як усі. Та ти нам розкажи, як у тебе, а ми тобі розкажемо, як у нас. Ми на основі цього створимо щось третє.

 

Я вважаю, що це якраз цей мутований Совєтський Союз. Це продовження того самого. Психологічне правило, яке тобі будь-який психолог скаже: якщо людина й далі копається в тому самому, їй треба це минуле простити й відпустити і рухатися далі. Це все – пройдений етап просто повністю.

Мені подобається сюрреалізм, який підіймає глибинні теми. Кіно для мене – це сучасна форма поезії. Тому то і фільми я сприймаю як поезію. Не треба пробувати їх зрозуміти. Деколи просто можна довіритися процесу, у який вони тебе втягують.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Іменем українки Маї Дерен назвали кінотеатр на Мангеттені

Фільм, який справив на мене найбільше враження – "Заповіт Орфея" Жана Кокто. Він спонукав мене замислитися: а що, так можна? Кіно – це зовсім інша мова. Фільми переважно сприймають як різновид літератури: ти маєш подивитися історію, ніби прочитати роман, від початку до кінця. Але насправді кіно - це зовсім інший вид мистецтва, який може оповідати ті речі, які переповісти словами не вийде. Їх просто треба пережити дивлячись фільм.