Режисер Флоріс Кінгма, десять років знімає комерційну та соціальну рекламу. Одружений, виховує 5-річного сина Номана. Зрідка, як і багато голландців, покурює травку.
Народився 11 червня 1974 року у провінційному містечку Болсварт на півночі Нідерландів. Батьки-підприємці мріяли, аби син став економістом. Навчатись відправили до престижного Гронінгенського університету. За освітою фахівець із фінансового керування ІТ-проектами. Писати диплом вирушив до Індії. Вивчав вплив культури на ІТ-менеджмент. "Тема була ближчою до антропології, ніж до економіки, - згадує Флоріс.
- Викладачі вже тоді зрозуміли, що зі мною щось не так. А я собі зрозумів, що ходити щодня до офісу в костюмі з краваткою — не моє". Після навчання півроку жив у Делі. Проїхав автостопом від Бангкоку до Москви. Повернувся до Нідерландів і закохався у дівчину, до якої перебрався в Амстердам. Працював продюсером місцевого телеканалу AT5. З 2005 знімає комерційну та соціальну рекламу. Колекціонує десятки нагород, отриманих на міжнародних фестивалях. У Києві провів безкоштовний курс із соціальної реклами від Molodiya Festival на Кінорезиденції ГогольFest.
У його переповненому графіку лише одна шпаринка на обід, але Флоріс запевняє, що не голодний і розслаблено спілкується, ніби відпочиває на березі океану. Під час інтерв'ю у затишній кав'ярні 41-річний режисер скидає сандалі і майже лягає на крісло-мішок. На його футболці портрет Чувані, улюбленого кіногероя з фільму братів Коенів "Великий Лебовські".
- Першим робочим місцем у мене був один із найбільш дурнуватих амстердамських барів. Заробляв на прожиття, спілкувався з людьми. БАТЬКИ ДУМАЛИ, ЩО Я З'ЇХАВ З ГЛУЗДУ. Тато казився: "Я що, платив за твою освіту на економічному факультеті, щоб ти барменом став?" А от на телебаченні я ще й гроші отримував, коли навчався працювати в телестудії. Мабуть, вони подумали: "О, хлопець має економічну освіту, мабуть, не дурний". От і взяли. Працював там чотири роки. Керувати медіапроцесами було класно, я нарешті зрозумів, чим хотів займатись.
Соціальну рекламу я почав знімати випадково. До мене звернулись чиновники із цікавим проханням. В Амстердамі є служба із працевлаштування безхатченків. До прикладу, вони допомагають розвантажувати машини з речами, якщо люди переїжджають чи перевозять товари. Виконують різні завдання за скромну платню. Про них я і зняв один зі своїх перших роликів. Гарно вийшло. Потім з'явилось багато інших замовлень. Не скажу, скільки я заробляю на комерційних замовленнях — вибачайте, але ця тема закрита. Але за соціальну рекламу грошей не беру. Це потрібно суспільству, я не жартую. Хоча тут усе потрібно змінювати. Глядачеві постійно щось забороняють — пити, курити, швидко їздити на мотоциклах. Людей залякують різними хворобами, агресивними роликами проти насильства, викликають почуття провини кадрами з дітьми-сиротами. Це суцільний депресняк — і для чого таке знімати?
Натомість людям потрібно дати надію. Я вірю, що ПРАВИЛЬНА СОЦІАЛЬНА РЕКЛАМА МОЖЕ ЗМІНЮВАТИ ПОВЕДІНКУ ЛЮДЕЙ, впливаючи на мотивацію вчинків. Один із моїх улюблених роликів — "Як безглуздо померти" ("Dumb Ways to Die"). Він набрав 28 мільйонів переглядів за два тижні. Замовив його метрополітен міста Мельбурна. За стандартами соцреклами, це мала би бути трагічна історія про маленького хлопчика, котрий біжить платформою метро і запускає повітряного змія, а тоді раптом падає на рейки і гине під потягом. Усі ридають, кінець фільму. Натомість автор зробив анімацію про персонажів, які випадково себе вбивають у різних ідіотських ситуаціях. Один із героїв наприкінці опиняється під колесами потягу. Цей ролик став вірусним відео, і, зрештою, усі зробили для себе висновки: "Слухайте, а вони ж мають рацію, краще бути обачнішими в метро".
Потрібно дуже тонко впливати на емоції глядачів, особливо коли контрастують співчуття, страх, надія. Якщо реклама закликає не курити — не знімайте ви хворих на рак, які помирають у муках. Покажіть здорову людину, котра відмовилась від цигарок і одужала. Зосереджуйтесь на перспективі рішення, за яке агітуєте глядачів. Так, я невиправний оптиміст. У паскудну дощову погоду дивлюсь на небо й шукаю сонця, а не роздивляюсь калюжі чи хмари. І в моїх роботах я не хочу показувати життя безпросвітним, як це здебільшого виглядає у соціальних роликах.
Часом я вдаюсь до чорного гумору. У ролику про захист тварин я поміняв місцями людей і домашніх улюбленців (відео на YouTube - "Man's worst enemy" - ред.). За сюжетом, коти везуть до клініки поранену п'ятирічну дівчинку. Котру кіт-ветеринар погоджується врятувати не менш як за 200 євро. І скупий тато бреше доньці: "Мені шкода, але вони нічого не могли зробити". З операційної чути сигнал зупинки серця. Це сумна історія, проте в ній абсурдне межує з комічним. Я не хочу примушувати глядачів плакати. Мені треба привернути їхню увагу, запам'ятатись і надихнути на те, щоб змінити наші погляди й поведінку. Змінити наше суспільство.
Подивився, чим займаються українські режисери. Чогось тут бракує. Маєте гарних акторів, операторів, шикарний пост-продакшен. Але народ, чуваки. режисери, де ваші цікаві ідеї? На фестивалі соціальної реклами "Мolodiya" до фіналу потрапляють ролики, дуже круто зняті й змонтовані. Але чому навіть професійному режисеру складно зрозуміти ваші авторські меседжі? За такі недоліки режисерам має бути соромно. Просто не беріться нічого знімати, допоки не вдосконалите вашу ідею і сценарій настільки, щоб у глядачів не виникало запитань типу "І все? А що це має означати?"
Взагалі соціальною рекламою мають займатись не волонтери-аматори, а професійні агенції. Думаю, в Україні їх достатньо, і якщо кожна погодиться безкоштовно знімати бодай по одному соціальному ролику на рік, це стане справжнім проривом.
Я ВДЯЧНИЙ КИЄВУ ЗА НОВИЙ ДОСВІД. Викладати на Кінорезиденції я-то погодився, бо маю чим поділитись. Але практики такої раніше не мав. А навчили мене самі студенти — усе вийшло дуже круто!
Загалом українці, хоча й ходять здебільшого понурені й серйозні, але насправді ви більш справжні, ніж манірні європейці, більш відкриті до життєвих викликів. У нас усі тримаються за свої статки, статуси, бояться усе це втратити. А тут ще Євромайдан показав: ви вмієте ризикувати так, як на Заході давно вже розучились.
У Нідерландах зараз Україну найчастіше згадують у зв'язку зі знищенням літака Boeing 777 на Донеччині. Усім ясно, що за злочином сепаратистів стояла Росія. Ми дуже мало про вас знаємо, але повірте, російська пропаганда, яка змальовує українців як диких нацистів, на адекватних людей не діє. Нещодавно кияни попросили мене переказати усім знайомим іноземцям, що ви також настрашені й виснажені тим, що відбувається в країні, що трагедія перед вашим Парламентом, що сталась 31 серпня, шокувала всіх українців. Але повірте, я розумію це. Вразливість українського суспільства зараз особливо загострюється. Час історичних зламів не буває простим. Разом із тим, ви маєте суперпотужну енергію змін — докладіть її до реальної праці, і лихо минеться. Постане оновлена і дуже сильна держава.
Знаю, що політичні погляди українців на Сході, Заході і в Криму дуже відрізняються. До примирення вас зможе привести лише взаємне толерування — якщо йдеться не про терористів, звичайно. От ви маєте Міністерство інформполітики — нехай воно й замовляє соціальну рекламу, що спонукатиме глядачів бачити одне в одному, передусім, людей. Проблеми нетолерантності є у кожній країні світу — навіть ваші сусіди можуть розглядати вас крізь лупу, не помічаючи власних недоліків.
Я би порадив людям бути простіш, може трохи курнути інколи. Звичайно, я деколи курю траву, я ж із Голландії (сміється). Ну слухайте, а чому б усім святенникам не спробувати цього бодай раз у житті? Мене от дратує ця пуританська критика марихуани, коли люди заплющують очі на шкоду від алкоголю й демонізують те, чого і в руках не тримали. Це дурня. Ви спробуйте, ось тоді матимете підстави судити, добре це чи погано. Я взагалі вважаю, що канабіс робить людей більш толерантними й товариськими.
Якби усі люди перейшли з алкоголю на коноплю, світ змінився б на краще. Жартую. Але серйозно, кофішопи потрібно узаконити у всіх країнах. Якщо алкоголь легальний, навіщо забороняти марихуану? Можливо, ваша влада також боїться, що навколо побільшає неупереджених вільних людей? Миролюбних, творчих і відкритих, а не таких, що спиваються і байдужіють до всього? Згадайте США за часів війни у В'єтнамі та Афганістані. Молодики, які ночами синячили по барах, вештались вулицями й розбивали вітрини з войовничими вигуками. Багато з них вирушали на чужу війну, ні над чим не замислюючись, бо алкоголь відбирав їм тяму. А ті, хто курив травку, спокійно грали на гітарах і не хотіли ніякої війни. Вони мислили вільно й не посягали на чиєсь життя і свободу. Прошу, не сприймайте мої слова за якусь агітацію. Ми в Амстердамі не так часто куримо канабіс, не маємо проблем із залежністю. І усе набагато краще контролюється, ніж там, де начебто заборонено. Бо закони справді працюють.
Я не якесь там цабе, я лише знімаю соціальну рекламу, що стає популярною. Справжня героїня — це моя дружина Леоні. Вона соціальна працівниця, витягує дітей із різних халеп. В Амстердамі також є знедолені, проблемні підлітки. Леоні дізнається, хто з них має проблеми вдома, у школі, хто став жертвою насильства чи сексуальних домагань, хто потрапив у кримінальне середовище. І вона робить усе, щоб забезпечити їм нормальне дитинство. Гадаю, її праця незрівнянно важливіша, ніж моя.
А вдома у нас класно. Ми виховуємо 5-річного Номана і чекаємо на ще одну рок-зірку цієї осені. Не ще думаю про майбутні професії своїх дітей, це вони самі обиратимуть. Я би просто хотів, щоб вони виросли відкритими людьми, неупередженими, вміли слухати, визнавати інших — це те, що по-справжньому нас збагачує. Незашореній людині легше приймати життєво важливі рішення — чи хотіли би ви робити кар'єру, служити суспільству чи займатись чимось іншим.
Обожнюю проводити час із родиною. Ми часом переглядаємо класні фільми й відеокліпи. Маю безліч зацікавлень у музиці й кінематографі — це й старі добрі речі, й нові, ще нікому невідомі роботи. Зараз я під враженням від документалки Ульріха Зайдля "У підвалі" ("Im Keller", 2014), такі фільми мене надихають. Часом я переглядаю старі фільми й досі дивуюсь їхній неповторності — до прикладу, суперкльове кіно Рідлі Скотта "Той, що біжить по лезу" (Blade Runner, 1982). У моєму плеєрі музика Кертіса Мейфілда і Pantera, Slayer, Майкл Джексон і Bugatti, рок і техно. А в телеефірі не дивлюсь нічого, крім футбольних матчів. Хоча й досі вірю у суспільну користь телебачення. Що? Я серйозно!
3 
4880
Коментарі