Не думав, що вставатиму серед ночі і піду туди, де стріляють - живописець Матвій Вайсберг

Майдан для мене був і лишається одним із найкрасивіших і найважливіших подій усього життя. Мені пощастило, що був учасником. Це подія, яка змінила світ. Змінила нас — навіть тих, кому це не подобається. Ми відчули свої межі — на що здатні. Я ніколи б не подумав, що вставатиму серед ночі і йтиму туди, де стріляють.
Те, що не відразу все вийшло, — так не буває. Французи ходили 200 років — там уже п'ята республіка. У нас, видно, друга. Якщо рахувати УРСР — то третя. Абсолютно все викреслювати з історії я не збираюсь. Завжди думаю: батько народився 1931-го, помер — 1988 року. То що, його не було? І не було того, що він робив, його життя? Добрих учинків? Були. Ну от так сталося, що його життя припало на період Радянської України. Не можна йти вперед спиною. Тому намагаюсь дивитись у майбутнє, не відкидаючи минуле.

Поки був на Майдані, завжди прикидав, як намалювати ці події. Збирався писати одну велику картину. Але постійно змінювалася ситуація. Змінювався настрій. Від відчаю — до надії. І назад. Були фрагментарність, рваність ритму, оповідність. Тому постала серія - стіна. Перші три картини створив у січні — якраз було перемир'я. Коли писав їх, подумки воював і кричав. Дивився, як приходили безпосередні учасники революції. Реагували щиро й швидко — дехто плакав. Для мене особисто під час перегляду пахло гумою і сльозогінним газом, яким довелось подихати. Деякі не витримували і йшли. Це був такий собі живопис прямої дії. Особливо, коли з'явилась двадцять восьма картина. Її написав восьмого березня, після найстрашніших подій. На ній - квіти, вінки і "Плине кача".... Хотів, щоби картин було 32, але зрозумів, що це остання. Тоді заплакав. Це не був катарсис. Був вихід емоцій, які накопичились. Пікассо казав, що небезпечно починати нову картину. Твір — це послання, з яким ти вторгаєшся у світ. Як воно вплине на тих, хто його побачить? Але чим більше проходитиме часу, тим меншим буде зв'язок "Стіни" з подіями. Її оцінюватимуть уже як витвір мистецтва. І якщо "Стіна" колись знайде своє місце в музеї, то, думаю, це радше буде художній музей, а не історичний.

 

Я — атеїст. Як колись казав французький філософ-просвітник Вольтер, ми розкланюємось, але не вітаємося. Не люблю, коли мене кудись тягнуть, до чогось намагаються віднести. Я такий який є.
Часто атеїста уявляють якимось моральний уродом абощо. Для мене — це мужність бути. Мужність розуміти, що після себе лишаєш лише власні справи, свої вчинки, свою дитину, наприклад. І що вповні несеш за них відповідальність. Коли Наполеон Бонапарт побачив геліоцентричну систему Лапласа —запитав: "То а де ж тут Бог"? Він відповів: "У моїй системі створення світу гіпотеза Бога не потрібна". От і у моїй системі так само. Бог для мене — це персоніфікована моральність. Цілком задовольняюсь моральним законом у собі. У мене батько був атеїстом. Людини більш доброї, порядної у житті не зустрічав — тому не бачу в цьому протиріччя.

Для мене ні. Сама ідея морального, нехай навіть і персоніфікована у певного Бога, захоплює. Біблію прочитав, коли мені було 30. Тоді оцінив розмірений ритм книг Проповідників, Пророків. А у певному віці починаєш на себе і книгу пророка Іова "примірювати" (біблійного пророка Іова Бог дозволив випробовувати сатані, щоби перевірити його віру. - прим. ред.) Коли життя випробовує, а ти подумки питаєш: за що, намалював серію картин "7 днів сотворення світу". Потім випадково натрапив на ілюстрації до Старого Завіту німецького художника XVI ст. Гольбейна. У них розмір - 4,5см на 6 см. Кратно збільшив — вийшли 45Х60. Це й була перша стіна, тому що в майстерні на стіну поміщались рівно 32 картини. Підказав друг-художник. Казав йому: "Не знаю, де зупинитись". Відповів: "А ти стіну заповни!" А потім коли стояв на Майдані, зрозумів, що це сама матриця, але заповнюється по-іншому. Так з'явилась "Стіна" Майдану. Містика: перші кілька картин написав на фрагментах стіни біблійної. Лишились заготівки зі старозавітної серії — з ними прибіг на Майдан.

Коли закінчилася гостра фаза, почалася війна. У певний час відчув, що я ж не художник лише "Стіни", та й не міг бути вже на такому нерві. Пташок, тваринок малював, іноді приходить натурниця — писав ню.
Влітку відбулась подія, яка буквально змусила мене написати картину. Був у Польщі. Відвідав Аушвіц. Виявилось, що до цього візиту я не готовий — до нього просто неможливо підготуватись. Примірив на себе фразу німецького філософа Теодора Адорно "Чи може бути мистецтво після Аушвіца". Корпус Беркінау колись побудували, щоби знищити 450 тис. угорських євреїв. Перше, що я зрозумів, відчув — це місце, де абсолютно не може бути жодного пафосу. Машина утилізації. Привозили людей, а відвантажували вже як відпрацьований матеріал. Тут не могло бути місця для вияву людських почуттів.
Мали там екскурсію. Молода полька точно, беземоційно розповідала деталі. Зокрема про те, як в'язні відправляли природні потреби. Тоді створили кілька бараків, куди людина мала заходити точно на 30 секунд - лише двічі на день. Всередині - бетонна конструкція з круглими прорізами. Верхню частину знімали і чистили все руками. А особливою умовою було, щоби робили це представники інтелігенції, професура, От саме такий проект — фрагмент бетонної конструкції з Беркінау - я би поставив як пам'ятник інтелігенції.
У Аушвіці зробив фоторепортаж. Коли вдома переглядав фото, побачив серед неба й хмарин крапку. Думав, що це сміття на матриці. Збільшував, збільшував. Поглянув — птаха. Не писав близько 2 місяців. А тоді зробив велику роботу — "Птах над Беркінау". І це стало для мене ліками.

 

У витворі мистецтва, на мій погляд, має бути чесність. Я її визначив як міру плати автора. Її завжди відчуваєш, коли дивишся на роботу митця. Колись замолоду читав книжку про науковців. Вони ставили питання машині для аналізу даних — першому величезному комп'ютеру. Одне з них: "Хто створює анекдоти?" Спитали і чекають на відповідь. Комп'ютер видає результат: "Експеримент завершений". Машина не знала відповіді. Почуття гумору, все, що з ним пов'язано — не царина автоматів. У кінці розповіді науковці сиділи, намагаються згадати хоч один анекдот і засміятись. Не вдалося. Так і мистецтво. Якщо розгадати загадку — воно просто стане непотрібним. І плата за витвір мистецтва має бути велика, максимальна. І навіть при цьому — ніхто нікому нічого не гарантує.
Визначив для себе категорію, яка іманентна мистецтву — цілющість. Це може бути все, що завгодно- трагічне, драматичне, абстрактне. Дивишся на картину, і стає легше на душі.

Інертність киян останнім часом. За вікном моєї майстерні на вулиці Лук'янівській— будівництво. Отже, скоро від мене закриють небо. Малюю його з 1999 року. І це не тому, що це "моє" небо і "моя" майстерня. Хаотична забудова Києва — злочин. Численні багатоповерхівки без дотримання планів, без згоди киян. 2008-го будівництво за вікном вже "накрилося". Через те, що ще один художник любить малювати небо. Подейкують, тоді у нього вклали сімсот мільйонів доларів. Мали побудувати дві п'ятдесятиповерхові вежі. Але голос митця переміг. Сподіваюсь, що диво станеться знову. Те саме з Сінним ринком. Живу поряд. Намагаюсь зараз відстоювати цю будівлю. Це історія Києва, мусимо її зберегти. Коли на Фейсбуку починаю про це "волати" - відгукується ну 30 людей, може, трохи більше. Нікому не потрібно? Нам це місто не треба вже? Невже краще влаштовувати надумані суперечки, ніж піти й захистити те, що зараз знищують раз і назавжди? Обурює, що люди, які разом зі мною ходять будівлю Сінного ринку захищати, виступають проти театру на Подолі. Вони, ніби за закон, бо в театрі якихось там папірців не дотримали. Чекайте, якщо всі такі законники, то давайте жити за диктаторськими законами від 16 січня, які Янукович підписав, або за іншими дивними.
На місці, де зараз театр на Подолі, провів багато років. Поруч була моя майстерня, майстерні родичів. Місце для мене рідне. Коли побачив уперше з бокового ракурсу щось чорне — злякався. А потім пішла моя дружина зранку подивитись. А вона має абсолютний слух. Дзвонить мені й каже: "Це звучить геніально". Пішов за нею — послухав — і погодився.

 

- Вважаєте себе щасливою людиною?

Я дуже щаслива людина. Займаюсь тим, що подобається. І найцікавіше, що за це іноді ще й платять. Пам'ятаю, як продав першу свою роботу — портрет скрипаля - за 30 радянських карбованців. Дивна цифра, відразу нагадує біблійні 30 срібряків. І це були пристойні гроші. Студенти отримували таку стипендію. Було дивно і навіть страшнувато - так цінують, що аж купили картину. Адже професіоналізм художника — суто економічна категорія. Це коли тобі платять за те, що ти робиш. Парадокс: я ніколи нічого не роблю за гроші, але мені платять за те, що я зробив. Тож в цілому це щастя.

Автор - Ганна Щокань