На українське досі дивимось радянськими очима - художниця Лада Наконечна

5

Так я називаю глядацьке бачення історії, сформоване через мистецтво. В цьому проєкті досліджую метод соцреалізму. Насправді будь-яке мистецтво важко відділити від ідеології. Наприклад, авангард був пов'язаний зі змінами у суспільстві. Художники вірили в силу людини, можливість сконструювати абсолютно нове суспільство. У сучасних практиках митці можуть наслідувати авангард, відкидаючи його політизацію і беручи лише візуальність. Ставлю питання, чи можна розірвати зв'язки мистецтва та ідеології, її певного способу конструювання образу.

Пейзаж сучасними мистецтвознавцями вважається найменш ідеологічним. Це ніби ідилічний погляд на природу, який показує універсальну Україну. Вважається, коли в радянський час художники писали пейзажі, вони були щирі, творили від душі, тому ці роботи залишаться у віках. Мені здається, це пастка.
Пейзаж у соцреалізмі взяв за основу дореволюційний пейзаж. І вибудовував певну історію мистецтва, суспільства. Вибрали одну історію і зробили істиною. Вона здається єдиною, логічною, правильною. Якщо намагаєшся поставити нейтральність пейзажів під питанням, це може навіть викликати агресію. В Європі немає такого періоду, в який люди вірили, що цей розвиток мистецтва є єдиним правильним.

 

Художники об'єднуються з новою політикою і вибудовують новий тип мистецтва. Митець був виразником індустріалізації. Брав безпосередню участь у формуванні образу сучасності. Був партійним та мав представляти у своїх творах типовий, загальний погляд суспільства. Формував впевненість, що те, що ми бачимо через образи мистецтва, є істинним. Естетика соцреалізму - це щасливе майбутнє, але у теперішньому часі. Ніби воно вже наступило. Підтягування реальності до кращого. Дотепер вважається, що так правильно. Але це не працює. Таке мистецтво обмежує глядача. Бо не провокує, не дає простору для уяви, демонструє єдині правильні образи.
Був розрив в лівому мистецтві. Починається з дискусії про модернізм Брехта і Лукача на початку ХХ століття. Марксист Георг Лукач критикував модернізм, вважав, що в ньому не вистачає історичності, конкретики. Так виокремився соцреалізм, в якому глядач стає заручником образу та розуміє, що зображено.
Пейзаж через образ встановлює певний тип бачення. Ми не можемо викинути ідеологію, а залишити зображення, вони пов'язані. У соцреалізмі пейзаж створює ніби типовий український краєвид, диктує, яким він має бути, що таке українськість. Це ідеалістичні краєвиди з ланами, щасливими людьми. Вважаю, сьогодні те, як ми сприймаємо українське, досі поєднане з радянським баченням. Чимало схем та структур зображення, які були створені в той час, перейшли до нас у спадок.

На виставці показую пейзажі з архівів Національного художнього музею. В основному 1930-50-х років, які демонструють становлення соцреалістичного методу. Часто пейзаж був індустріальний. Спеціально обрала роботи, на яких цього немає. Тут лише хатки, лани, видніється колгосп. Це провокація, поєдную пейзажі необ'єктивно, але так, що вони можуть сприйматися як об'єктивності. Я не мистецтвознавець, а художниця, тому можу собі це дозволити.
В експозиції є роботи Григорія Світлицького, Сергія Шишка, Фотія Красицького. Знакова картина - "Дорога до колгоспу" Миколи Бурачека 1937 року, що показувалася на виставці "Мальовнича Україна". Ще до революції художник був пейзажистом. У нього стається перелом, вперше пише людей.У цій роботі додає характерні радянські елементи - на дорозі посеред ланів поставлена арка з портретом Сталіна, через яку проходять селяни. Цю картину взяла за основу для своєї серії "Перспективні скорочення". Вибудовую експозицію з пейзажів традиції соцреалізму. В радянський час критики суспільства не могло бути, бо перспектива лише одна. І ця перспектива, як на мене, закриває уяву. Тому на своїх роботах створюю перспективні скорочення площини. Коли перспектива не вдалину, а в площину.

 

У бібліотеці музею знайшла каталог звітної виставки робіт Євгена Холостенка за 1938–1940 роки. В ньому вміщено список його творів. А також п'ять чорно-білих репродукцій його живописних пейзажів з підписами та дві без назви. Де саме проходила ця виставка, невідомо. Євген Холостенко - молодший бойчукіст та монументаліст. Мене цікавить, чим він займався в ці роки, що стояло у нього за вибором жанру пейзаж. Мистецтвознавці часто кажуть, що пейзаж був територією свободи для художника. Чи Холостенко дійсно "відпочивав" у пейзажі, чи це була самоцензура. Не знаємо, як би далі склалася доля художника. Бо він загинув на війні.
Також у каталозі була критична стаття редактора журналу "Образотворче мистецтво" Радіонова, який вказує на помилки художника. А до 1941 року цю посаду обіймав сам Євген Холостенко, був першим редактором. Стаття Радіонова показує, як тоді працювала критика. Пише, що Холостенко у своїх роботах використовує занадто багато кольору слонової кістки, що нехарактерно для українського пейзажу. Я зробила реконструкцію цієї виставки. Перемалювала пейзажі Холостенка, зображення яких було у каталозі, в оригінальному розмірі, але у графіці. І помістила їх в архівні теки.

 

Взяла реальні фотографії із зображеннями зруйнованих будинків Донбасу, знайдені в Інтернеті. Роздрукувала їх, і прибрала верхній шар тих частини, де є руйнації, пошкодження. Залишила тільки вцілілі частини дахів, стін. Це пейзаж сучасної України. На перший погляд, ми бачимо абстрактні композиції, що відсилають до авангарду.
Я не відчуваю потенції впливу на реальність, яка була в час авангарду. Коли вірили у силу людини змінювати реальність, пропонували перспективи майбутнього. Коли побачила зображення зруйнованих будинків, не розуміла, що я, як художниця, можу з цим робити. Лише документувати. І ця документація вилилася в такі ігрові декоративні роботи. З поля зору прибрала все неприємне. Демонструю, що коли хочемо бачити не потворне, а тільки прекрасне, це не може дати повну картину того, що відбувається.
Звертаю увагу на насилля образу, який може конструювати глядацьке бачення. Також ставлю питання, які задачі мистецтва зараз, чи воно може активно впливати на людей, чи мають художники право це робити. Як в радянські часи, коли влада використовувала мистецтво як інструмент пропаганди. Ще один зв'язок з соцреалізмом - те, що стається зараз, є наслідком того, що ми мали. Наше різне сприйняття землі, історії може призвести до конфліктів.

 

Різнокольорові стрічки також мають ідеологічний характер, пов'язані з українським радянським. Це і перерізання стрічок на відкриттях виставок, і елемент у віночку. В залах стрічки висять на стійках, що поставлені перед роботами. Так само твори відгороджують в музеях. Стійки ніби диктують глядачам, з якої позиції треба дивитися мистецтво.

Виставка ставить питання щодо завдань художника, що він може робити зараз, в сучасній ситуації. Знаючи, що мистецтво може підтримувати та формувати ідеології, політичні чи економічні. Через конкретний історичний приклад переводжу дискусію у загальне питання про роль мистецтва. Намагаюся зрозуміти, як художнику сьогодні працювати, щоб глядачі замислилися, що вони бачать в роботах, і не захищали лише традицію.