На Донбасі триває війна за незалежність України - режисер фільму "Поїзд Київ – Війна"

 

Понад 300 інтерв'ю з пасажирами та працівниками потяга №126 Київ – Костянтинівка провів торік режисер Корній Грицюк. Зйомки проходили у вагонах та на залізничних вокзалах. На основі зібраного матеріалу зняв документальний фільм "Поїзд Київ – Війна". Виходить у прокат 12 листопада.

‒ Стрічка розповідає про жахи цієї війни із простої людської позиції. Усі герої зовсім різні, але кожного з них зачепила війна, - каже Грицюк. – Два місяці наша знімальна група практично жила в поїзді, розмовляючи з жителями окупованих територій та переселенцями. Хоча більшість із них не хотіли спілкуватися, а тим більше говорити на камеру щось про політику.

12,5 годин розділяють мирний Київ та невелике промислове місто у Краматорському районі Донецької області, відразу за яким починається фронт. Цей час пліч-о-пліч проводять люди з різними характерами, соціальним статусом, політичними поглядами та переконаннями. Спілкуються, сперечаються, сваряться, але їдуть в одному напрямку. Усі вони прагнуть дістатися миру.

Я народився в Донецьку і прожив там понад 20 років. Для мене це не просто спроба зняти кіно на актуальну тематику. Вірю, що фільм спонукатиме розмовляти між собою. На жаль, російська пропаганда зробила свою справу і поставила частину українців одне проти одного. Проте у поїзді я побачив людей навіть із дуже різними поглядами, які говорили про спільне – мирне життя.

Це кіно – голос людей і пошук діалогу. Спроба поговорити про майбутнє. Про те, як нам жити після війни. Рано чи пізно всі конфлікти закінчуються, політики змінюються, але люди залишаються.

Ви казали, що робота над стрічкою не змінила ваші погляди, що у вас є сформована думка про події.

‒ На Донбасі триває війна за незалежність України. Воюємо з конкретною країною – Росією, яка завдяки пропаганді просто використовує частину наших громадян у своїх інтересах.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Донбас можети стати зоною, схожою на Чорнобиль, але набагато більшою - режисер фільму "Атлантида"

Документальне кіно розвивається не за твоїм сценарієм. Можеш контролювати якісь моменти, але не все. Під час роботи завжди все одно очікуєш, що може статися щось, що переверне твоє світосприйняття. Або зможеш дізнатися нове. Але наїздившись у цьому поїзді, я не почув нічого нового, окрім здебільшого проросійських штампів. Жодних там альтернативних ідей, чому ці "народні республіки" мають бути, чому Донбас чимось відрізняється від іншої частини України. Для мене це такий самий регіон, як Слобожанщина або Дніпропетровщина.

Яка була ваша основна мета створення фільму?

‒ Люди, які далекі від теми Донбасу – багатьох речей не розуміють. Чому саме так відбувається в нашому суспільстві. Чому взагалі сталася війна. Як працює пропаганда. Своїм основним завданням я ставив проілюструвати ситуацію. Цей поїзд – зріз думок людей, які їздять в одному транспорті, але по-різному ставляться до війни. Хоч вони з одного регіону, але мають часто протилежні думки. Мені хотілося спростувати стереотипи, що на Донбасі, грубо кажучи, 90 відсотків – антиукраїнськи налаштовані. Як на мене, таких поглядів там не набагато більше, ніж у будь-якому іншому українському регіону. Думаю, фільм ілюструє, що люди прагнуть миру і здебільшого хочуть жити в Україні – єдиній і сильній. А ті, хто мали якісь сумніви, вже побачили, до чого призводить сепаратизм.

Який герой вам особливо запам'ятався?

‒ Усі персонажі, яких я лишив після монтажу – мене зачепили. Інших у кадрі просто нема. Зокрема, класна історія про військового, який сам із Донецька, росіянин за походженням, і пішов добровольцем в українську армію. Руйнує міф, що там кожен чоловік, який втратив роботу, обов'язково воює проти України.

У стрічці є ваші коментарі, але водночас даєте висловитися своїм героям. Як знайшли баланс між особистою думкою та вислуховуванням?

‒ Коли ми пітчингували проєкт у Держкіно й Міністерстві культурі, нам кілька разів відмовляли. Мовляв, що це не патріотичне кіно. Напевно, злякалися того, що в кадрі можуть бути неоднозначні висловлювання. Але мені хотілося зробити саме таке кіно, щоб там були різні думки. Якби хотів зняти відбиту пропаганду, то було б інакше. Тоді б усі герої розказували, як вони чекають на повернення України, як співають гімн кожного ранку. В реальності такого нема, на жаль. І якщо будемо просто закривати очі й казати, що цих людей нема, вони від цього не зникнуть. Тому мені здавалося, що важливо показати й іншу точку зору. Маю надію, що така форма відвертої розповіді дозволить розширити аудиторію стрічки. Можливо, подивляться й жителі окупованих територій, і їм буде важливо це почути.

Чому вам важливо, щоб жителі окупованих територій також побачили кіно?

‒ Культура й медіа все-таки мають якийсь вплив. Звичайно, що один маленький документальний фільм не зможе потягатися з пропагандою. Переконати людей, які роками дивляться російське телебачення. Ми ж з вами розуміємо, що там нема зараз українських каналів. А населення, яке залишилося жити на окупованих територіях – це здебільшого дуже дорослі люди, мало хто з них користується інтернетом. Не будуть спеціально шукати правдиву інформацію. До того ж українська пропаганда іноді теж незграбна. Працює в інтересах нашої держави, але все одно викликає у людей відторгнення.

Мені важливо, щоб люди подивилися фільм, тому що вважаю, що переважна більшість жителів непідконтрольних територій – жертви цієї війни. Дуже малий відсоток тих, хто взяв зброю до рук і пішов здійснювати злочини проти держави, проти українських громадян. А тим, хто займають більш нейтральну позицію або кажуть "нам все одно, хто це буде, аби лише перестали стріляти" - варто почути, що в Україні теж люди не хочуть воювати й гинути. Усі прагнуть жити в мирі та злагоді. Важливо, щоб на тому боці це теж побачили й відчули.

Цільова аудиторія картини – люди, пов'язані з Донбасом. Але корисно буде подивитися і мешканцям Києва, Одеси, Львова, інших міст України, де склалися стереотипи. До 2014-го було сприйняття таке: здебільшого малоосвічений робітничий клас, який голосує тільки за Януковича. З 2014-го стало ще гіршим. У кращому випадку, що середній мешканець Донбасу – це переселенець, багато з яких не дуже надійні. Можна зрозуміти, чому негативне ставлення. Через випадки, коли жителі Донбасу справді йшли скоювати страшні злочини. І через те, що люди з усієї України змушені вже сьомий рік ховати військових. Але все одно градус напруги потрібно потрохи зменшувати. Більше дізнаватися одне про одного. Не через пропаганду і призму телебачення, а через історії людей, спілкування.

Скільки з героїв фільму живуть саме на окупованих територіях?

‒ Цей поїзд більше заточений на ті території, які ми зараз не контролюємо. Переважна більшість пасажирів їдуть саме туди – думаю, відсотків 80. Ми бачили, як вони сідають до перевізників і їдуть через блокпости. Основний контингент поїзду – це люди, які приїхали в Україну по якихось справах, а потім повертаються. Або відвідують своїх родичів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ніде не хочеться так любити, як на війні - режисерка фільму "Погані дороги"

2014-го був популярний меседж "Єдина країна. Единая страна". Суспільство було згуртовано навколо проблеми. Усі скидалися грошима на армію. Намагалися якось докластися до спільної справи. Того літа всі чекали, що скоро все закінчиться, і знову побачимо український Донецьк, Луганськ, можливо, навіть Крим. Але потім ситуація затягнулася. І чим довше буде тягнутися, тим більше будемо ставитися до неї якось буденно і сприймати як нову нормальність.

Наприклад, вже здається нормальним 6-7 годин очікування для того, щоб потрапити в Донецьк через блокпости. Так було до карантину. Зараз люди взагалі їдуть через Росію, і дорога з українського міста займає 30 годин. Це якась аномалія. Але до всього швидко звикаєш.

Усі якось звикли до теми Донбасу, і багатьом хочеться її відторгнути, забути. Цей фільм – нагадування, що проблема, на жаль, нікуди не ділася з порядку денного. Зараз це перемир'я, але все одно обстріли продовжуються, люди гинуть, зокрема на блокпостах.

Потяг у фільмі постає і як транспорт, і як образ. Для вас він є метафорою українського суспільства в мініатюрі?

‒ Так. У поїзді, як і в нашій країні, люди з різними поглядами. У них можуть виникати суперечки з багатьох питань. Але як і з цього поїзду ніяк не можеш подітися, тому що зараз не так багато варіантів, як доїхати до Костянтинівки, так і з України. Звичайно, кожен із нас окремо може емігрувати, але всі ми нікуди ніколи не поїдемо. Тому самим потрібно все це якось вигрібати.

Фільм також про те, як швидко може закінчитися мирне життя й початися війна, яку ніхто не очікує. Нічний потяг - це метафора змін, які не завжди на добре. Сьогодні ви у спокійному Києві, мегаполісі з туристами, де працюють аеропорти. І лише за одну ніч у дорозі ви вже на Донбасі, де літаки збиті ракетами, покинуті житлові приміщення, аеропорти та станції зруйновані. Наша картина – нагадування, що мир і війна набагато ближче одне від одного, ніж це здається.

Ви казали, що стрічка закладає фундамент для суспільної дискусії. Адже фіксує цілу панораму думок, досвідів, переживань українців. Як ви думаєте, чи можливий відповідний діалог?

‒ Нашій державі потрібно не шукати велосипед, а подивитися на досвід країн, у яких були схожі й успішні кейси. Як у тій же Німеччині, коли вона була розділена на західну та східну.

Важлива політика кроків на зближення. Показувати, що на мешканців Донбасу тут чекають. Що всі хочуть, аби ми знову почали нормально існувати в межах однієї країни.

Можливо, потрібно починати з якихось маленьких, простих речей. Підтримувати дітей, родини яких свідомо вибрали Україну. Наприклад, програми для студентів робити. Аби вони могли приїжджати й бачити сучасну Україну, з реальними успіхами.

Тому що ми потрохи забуваємо, що на сьомий рік війни там багато дітей вже виросли і просто не знають, що таке Україна. Для них це якась незрозуміла територія. Можливо, навіть ворожа, через розповіді батьків або вплив телебачення.

На це потрібно звертати увагу. Усвідомити, що це гра в довгу. Тому має бути довготривала концепція, як із цим працювати.

Хочеться вірити, що найбільш гостра, гаряча фаза вже позаду. Це банальна фраза, що люди втомилися від війни, але від цієї банальності нікуди не підеш. Насправді так і є. І на території вільної України, і на окупованій. Можливо, ще час не настав, але в майбутньому діалог може бути. Але має відбутися між людьми, а не з маріонетками, яких Росія наставила.

Фільм закінчується трикрапкою. Протягом роботи над картиною ви шукали відповідь на те, що чекає на Донбас? Яке ваше бачення майбутнього?

‒ Я вірю, що ситуацію все-таки можна змінити. Повернути Донбас на наших умовах. Але потрібно наполегливо працювати, вибудовувати якусь політику. Якщо просто будемо повторювати мантру, що ці території колись повернуться, і нічого для цього не робити, то вони або ніколи не повернуться, або в такому вигляді, що це буде не дуже-то й добре.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вийшла книжка про ДНР у складі України та пригоди журналіста на війні

Якщо я розумів політику минулої влади, то нинішньої – не дуже. То сьогодні знову беремося про щось домовлятися з Росією, то завтра президент виголошує войовничі речі, і якось з іронією на це дивишся. То яка в них ідея повернути Донбас? М'які кроки, як із ВНЗ – це добре. Але лиш одними студентами людей не повернеш. Або міністр з питань реінтеграції каже, що потрібні всім пенсіонерам якісь там банківські електронні кабінети, щоб вони не їздили за грошима, а знімали через платіжні системи. Не розуміє, що пенсії отримують люди за 60, які не вміють користуватися смартфонами.

Сценарії варіюються від оптимістичного, що зможемо з труднощами, але повернути окуповані території – до песимістичного. Донбас - це промисловий регіон, де потрібно вкладати серйозні кошти в екологію. Підтримувати, щоб не сталося техногенних катастроф. Навіть банально відкачувати воду з шахт. Підприємства не можна зупиняти. Тому може бути жахлива ситуація, якщо все залишиться так, як є. І додасться ще фактор того, що населення буде просто старіти.

×