Кожен гетьман має свого прототипа в сучасній історії — Володимир Єшкілєв

Історичний роман "Унія" Володимира Єшкілєва розповідає про Україну середини XVII століття та гетьмана Івана Виговського. Вийшов у харківському видавництві "Фоліо". Це перша книжка трилогії "Прокляті гетьмани".

– Сьогодні в нас відбувається війна за ідентичність, - каже письменник Володимир Єшкілєв. - І от яка дивина: ми в цій війні стикаємося з полем проблем, які стояли ще перед гетьманом Іваном Виговським. Історія ходить по колу. То ж яким має бути поштовх, щоб нарешті двигун нашої ідентичності закрутився на повні оберти без допомоги зовнішніх сил, кредитів МВФ, постійного перенапруження людей? Відповіді, зокрема, заховані в тому далекому часі. А те, що відбувається зараз, можемо назвати другою Руїною.

Я за базовою освітою історик. Серед моїх 13 романів шість – історичні. Пишучи їх, завжди стикався з двома проблемами. Коли я брався з будь-який період української історії, вивчав з елементарного рівня - літописів, першоджерел. Виявляв, що все викладене в підручниках, наш шкільний канон – це, насправді, на три чверті міф.

Друга проблема – пояснити читачам, чому я пишу не так, як вони очікують. Де звичні ходи, любовна історія, типові герої та знайомі прізвища?

Зрозумів, що твір має доповнювати така собі "внутрішня енциклопедія" - велике пояснення до художнього тексту. Я змушений виступати в ролі оповідача, коментатора та автора альтернативного підручника історії. Вперше цей формат втілився в романі "Унія".

Про Івана Виговського пересічному українцеві майже нічого не відомо. Ну, був такий писар Богдана Хмельницького. Хитрий, ніби там когось підкупив, практично захопив гетьманську владу й за два роки був скинутий. Бо вів "антинародну політику", потурав магнатам і великим землевласникам, хотів повернутися назад під володіння Польщі, сприяв католицькій реакції. І, взагалі, був неправильним дядьком.

Менше з тим, Виговський був європейські освіченим, походив із давньої шляхетської козацької родини Київського воєводства, був другом видатних інтелектуалів того часу. Створив фактично адміністративний апарат – те, що є "функціоналом" держави. Був, здається, єдиним гетьманом-філософом.

Виявляється, він цікавіший за Хмельницького. Це ніби автоматично принижує роль головного персонажа української історії XVII століття. Якщо Виговський – конструктор української держави, то ким тоді був Хмельницький? Якщо адміністративний апарат був створений Виговським, чим тоді займався Хмельницький? Якщо проект України в складі Речі Посполитої розробив Виговський, яке ж майбутнє країни планував Хмельницький? Як взагалі Виговський – непопулярний, незрозумілий для козаків – став гетьманом? Вони вважали, що він був на коняку виміняний під Жовтими Водами, що взагалі не козацької крові, чи він панок або підпанок. Чому коли він відмовляється від булави, за ним дев'ять кілометрів пішки біжать полковники й заклинають його взяти владу?

Ніякий підручник не відповідає на ці питання. Тому що це зруйнує концепцію історіографії народно-визвольної селянської війни, яка в нас досі панує. Усе ніби змінилося. Живемо в незалежній України. Ніби ніхто не забороняє досліджувати свою історію. А вона надалі залишається в канонах сталінського підручника 1947 року.

Який був початковий задум трилогії "Прокляті гетьмани"?

– Початковим задумом трилогії було розповісти історію XVII століття не так, як у міфологізованих і стандартизованих сучасних підручниках. Досі викладається з радянських і народницьких позицій, що двигуном, рушійною силою історії були якісь абстрактні народні маси. А вся надбудова – аристократія, шляхта, тогочасні інтелектуали – цінна тільки настільки, наскільки відображала прагнення цих мас. Це абсолютно марксистсько-народницька доктрина. Я нащадок шляхти. Не успадкував ні титулів, ні маєтностей. Але для мене є принциповим відновлення честі, доброго імені моїх предків.

Народні маси, як правило, діють як за наслідками психічних епідемій. Як у нас на виборах було. Погнали хвилю — й ті побігли. Так само було і в XVII столітті. Вийшов ігумен, возопіл, ікона заплакала і побігла козацька братія. А власне ідеї, концепти, проекти — це була справа освіченої верстви.

Написання роману якоюсь мірою несло в собі компенсаційну функцію. Особисто мені не байдуже, що сьогодні ми продовжуємо котитися тими рейками, які були прокладені сталінською історіографією.

Коли історики мовчать, письменник має братися за, можливо, невластиві йому функції. Додавати в роман енциклопедію подій і фактів, які досі вперто замовчуються й обходяться.

Я не знаю, чи призведе видання трилогії "Прокляті гетьмани" до якогось перевороту в українській історіографії. Чи розглядатимуть її історики як поштовх для нового переосмислення Хмельниччини та подій, які їй передували і йшли після. Ми живемо в дуже консервативному суспільстві з архіконсервативною гуманітарною наукою. Яка не хоче бачити очевидних речей, а оперує міфами. Але принаймні я цією книжкою очистив свою совість і зробив крок на зустріч професіональним історикам.

Яким бачите свого читача?

– Завжди кажу – мій читач розумний. Зараз модний маркетинговий підхід - з точки зору генерації. Цей автор пише для 14-річних, інший для 16-річних, а той тільки для пенсіонерів. Це коли до літератури підходять з точки зору магазину. Деякі видавництва навіть змушують письменника писати під певну аудиторію. Це називається "освоювати маркетингові ніші". Як на мене, це поразка для письменника, читача, видавництва. Мене читають і молоді, і старі, і середнього віку. І з вищою освітою, і без. Але всіх об'єднує одне. Вони прагнуть знати, що було насправді. Їм недостатньо того, що їм розповіли в школі, виші чи в зомбоящику.

З якими архівами працювали?

– По епосі XVII століття є всього два українських фундаментальних джерела – літописи Самовидця та Самійла Величка. Окрім того, це тексти універсалів Богдана Хмельницького й дуже небагато автентичних документів від інших гетьманів – як правило, їхні укази. Усі інші матеріали – листування, мемуари, записки свідків – це польське. Їх сотні, якщо не тисячі. Тому я для себе вважав за потрібне опрацювати ці джерела. Ясно, що критично. Розумію, що поляки писали зі своєї позиції. Але дають дещо іншу картину XVII століття, ніж наша радянізована і марксизована історіографія.

Чому міфи про нашу історію продовжують вивчатися і підтримуватися?

– Тому що на це є замовлення. Наша теперішня еліта, яка перебуває, умовно кажучи, при владі – вони всі не є нащадками аристократів, учених, професорів. Це люди, які вийшли з низового плану. Діти пролетаріїв, селян. А це приблизно 13-15 тисяч родин, рахуючи провінційні еліти. Їм принципово показувати, що еліта може формуватися знизу у першому поколінні. Може приходити "нізвідки" й брати владу. Це влада Homo novus - випадкових "нових людей". Вона, серед іншого, вимагає, щоби її легітимність підтверджували історики. Якщо ж вони казатимуть, що влада має належати все-таки людям зі спадкової освіченої верстви, де тоді будуть ці наші депутати з їхніми татусями-бандитами?

Вихід вашого роману зараз – це актуально чи небезпечно?

– Мій меседж — дивіться на історію та сучасність тверезо, без ідеологічних фільтрів. Історія така, яка є. Нема ні святих, ні чортів з рогами. Всі є люди. Треба визнавати, як було насправді. Не творити міфи. Наприклад, що там героїчні козаки всіх побивали. Та іноді тих козаків нагайками гнали на битву - ніякі не герої були там. Але іноді вони творили просто шалені, справді героїчні речі. Є герої, є просто звичайні люди. Є ті, хто діяли по кон'юнктурі. І ті, які набивали собі кишені. Не можна узагальнювати.

Наприклад, ця історія з патріархом Філаретом. Нащо було робити з нього святого, щоб тепер опускати його в лайно? Так само і з Надією Савченко. Не треба було ліпити ідолів з випадкового матеріалу, бо ми опинимося самі собі дурні.

Історія постійно повторюється. Кожен гетьман має свого прототипа в сучасній історії. Коли я дивився, скажімо, на Ющенка, мені згадувався Юрій Хмельницький. А коли на Порошенка — то Павло Тетеря. От якби у нас з'явився Виговський, було б непогано. У такого лідера було б мислення на перспективу, гнучкість, дипломатичність і колосальна енергія зі створення державних структур. Історія пропонує нам моделі наших правителів.

Є країни-кімнати, а є країни-коридори. Україна всю свою історію була коридором, яким ходили переважно зі сходу на захід, рідше - із заходу на схід. Таке географічне становище, така геополітична локація. У таких умовах еліти в коридорі не тримаються, їх вимиває. Мандрують до "кімнат". На захід, на схід. А в коридорі залишаються, як правило, ті, кого наші правителі називають терпілами. А раніше ще гіршим, підлішим словом — бидло. Тому що вони не мають грошей і можливості переміститися до сусідньої кімнати. Далі лишаються в коридорі, де постійні гуляють протяги.

У нас вимивається еліта. Де вчаться діти наших правителів? На заході. Повернуться сюди за однієї умови — що їм дадуть цю країну на розграбування. А якщо ні, то їм вистачить того, що награбували їхні батьки. Те саме було в XVII столітті і в XX столітті. Нічого нового.

В епоху глобалізації Захід допомагатиме нам. Але якщо не будемо виводити з нашої самобутності візію майбутнього і впроваджувати інновації, будемо сидіти на хуторі, плакати й чекати, поки нам дадуть черговий транш, який розграбують наші очільники — знову опинимося в орбіті однієї з імперій.

Самобутність полягає не в варениках, шароварах і вишиванках, а у здатності зробити те, на що не спроможна жодна інша нація. У здатності зробити свій "Мерседес". Виростити свого Ілона Маска. Дати світу генія й переконати світ у тому, що це наш геній.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Книжок закуплять менше

×