Історія будинку переросла в історію людей, які зберігають його дух - режисерка

Хотіли присвятити кіно людям, а не бетону.

Про це каже режисерка Тетяна Кононенко. Разом із німецькою постановницею Матільдою Местер зняла документальний фільм "Будинок" про перший радянський хмарочос, взірець конструктивізму – харківський Держпром. 13-поверхову будівлю звели 1928-го. Нині там здебільшого розміщені офіси приватних і державних організацій. Зокрема, підрозділів облдержадміністрації.

Стрічку показали в національному конкурсі "DOCU/УКРАЇНА" на 17-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Проходив із 24 квітня до 10 травня у форматі онлайн.

Режисерки презентували картину у прямому ефірі.

"Історія будинку плавно переросла в історію самих людей, які зараз ним користуються і зберігають тільки його дух, - каже Матільда Местер. - Ми поїхали туди, щоб зробити кіно про архітектуру, а врешті-решт більше зацікавилися людьми".

"У фільмі радянського режисера Фрідріха Ермлера "Уламок імперії" 1929 року солдат повертається в Санкт-Петербург, - розповідає Тетяна Кононенко. - Місто в кадрі складається з будівель, яких там не було. Перше, що він бачить – це харківський Держпром. Також будинок культури в Мінську. Але за сюжетом це показується як у Петербурзі, що стає мозаїкою різних будівель з усього Союзу. Цей приклад для мене важливий для ілюстрації всієї політики радянського часу. Створювали простір не тільки в реальності, де насправді дуже мало побудували конструктивістських будівель. Був намір зробити ще й віртуальний. Який ніколи не існував. Але його показували в кіно як справжній. Це була не випадковість, а програма побудови паралельної реальності СРСР.

Кіно для мене більше пов'язане із запитанням, ніж із відповіддю. Ми намагалися зрозуміти, де зв'язок і різниця між ідеологією та мистецтвом. Політикою партії та митцями, котрі мали свою думку щодо змін у суспільстві. Російським і українським авангардом. Але не через слово, а через монтаж.

Хотіли присвятити кіно людям, а не бетону. Не ставили запитання щодо радянського часу. Було цікаво побачити їхнє життя в цьому будинку, де вони проводять так багато часу. Зняти те, що вони хочуть, аби ми зняли. Фільмування відбувалося у 2012–2013 роках. Щодня були в будинку по 10 годин.

Серед основних героїв – працівниці будівлі. Це такі "тіньові" люди, "привиди Держпрому", в яких відчувається інша епоха. Намагаються якось перебороти реальність, в якій живуть. Одна з них – Ніна - читає вірші. Це була незапланована сцена. Ми були в неї в гостях – не вдома, а в самому Держпромі. У них є такі маленькі комірки, де можуть відпочивати. Бо мають зміну 24 години. Вона накрила там стіл. Потім каже: "Я також пишу поезію". І ми почали знімати. Без мікрофона, з маленької камери. Для мене були важливі три категорії. Поєднання чогось повсякденного – як люди живуть у цьому просторі – із тим, чим він мав бути в ідеології та в мистецтві".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мої герої знають, що вони невидимі для більшості суспільства - режисерка

×