"Цій планеті я ставлю нуль" - Кіра Муратова

8

5 листопада 1934-го народилася українська режисерка Кіра Муратова.

Вона народилася в Бессарабії 5 листопада 1934-го і була наполовину румункою. Жила із батьками у Бухаресті, де її мама керувала відділом культури. А потім Кіра відправилася до Москви, вступила до ВДІКу, у майстерню Сергія Герасимова. Розподілилася на Одеську кіностудію і лише трохи пожила в Ленінграді. Олексій Герман-старший жартував, що Одесу коли-небудь перейменують на Муратовку.

На питання, що рухає нею під час пошуку сюжетів, відповідала: "Жах. А раптом я нічого не придумаю, і буде нудно". - "Як ви знаходите гроші на картини?" - "Важко дуже. Немає сенсу про це говорити. Зневіряюся". Вона вважала, що "без манії величі в режисурі робити нічого", а "мистецтво - це золоті пігулки, необхідні нам, спраглим, все підсолодити".

Їй належить фраза "Цій планеті я ставлю нуль".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я не безсмертна" - Муратова більше не зніматиме кіно

Муратова ні під кого не підлаштовувалася, мала внутрішній стрижень.

Входила до складу журі на Венеціанському кінофестивалі. Директор почав тиснути, нав'язувати суддям рішення. Тоді шведська продюсерка схопила цього директора, а Муратова почала лупцювати його сумочкою по обличчю. Більше директор не втручався, рішення прийняли самостійно. Цей міцний характер відчувається у фільмах Муратової. Навіть коли знімала про внутрішній світ людини, показувала абсурдність життя самої країни.

Фільми, які вона зняла, забороняли, перемонтовували без її відома. Муратова знімала з титрів своє ім'я, замінювала його протестуючим "Іваном Сидоровим". Стала популярнішою за часів перебудови, але потім знову пішла у творче підпілля.

Якось у Муратової запитали, чи можна її вважати українською режисеркою. Відповідь була категорична. Неукраїнською режисеркою її можна назвати лише в одному випадку: якщо Одеса — це не Україна.

Неневиділа війну.

"Я взагалі не розумію, як це можна у XXI столітті вбивати один одного. Це повинно бути заборонено, як людоїдство. Хоча людоїдство я ще якось можу зрозуміти, тому що голодні люди їдять як тварини. Але війна - це огидна річ. Ні заради будь-якої території, навіть якщо ти назвеш цю територію батьківщиною, ми не маємо права вбивати один одного".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кіра Муратова: Відчепіться від України!

Пропонуємо вашій увазі висловлювання режисерки про себе і кіно за 3 роки перед смертю.

Мені байдуже, де жити, якщо там можна працювати.

Мені нудно говорити даремно. Слова я люблю, коли вони потрібні - у мене всі фільми балакучі. Я хотіла б зняти німе кіно, але не можу, не вмію.

Я зараз не кажу, що я режисер. Кажу: я була режисером. Це було абсолютне почуття задоволення. Як наркотик, як пристрасть, як любов. Звичайно, це щастя. І дуже нервова межа: то погано, то добре. Потім погано - і знову добре.

У моєму нинішньому фізичному стані я могла б знімати кіно, тільки якщо була б мільйонеркою або якщо у мене був би спонсор-мільйонер. Так, щоб 4 години попрацювати, а потім піти поспати і полікуватися.

Я ніколи не хотіла працювати у театрі, навіть у найгірші часи, коли мене звідусіль виганяли. Це ж не фіксується на жодному носії, це все йде в пісок. Мені подобаються речі, які існують попри мене.

Я дуже люблю дивитися чуже кіно: була виробником, а стала споживачем. Напевно, це захисна реакція організму. Він думає, що це шкідливо для мене - писати, займатися кіно. Як червона лампочка загоряється: не треба.

Я не зустрічала Чапліна, але він геній. Це мій перший улюблений режисер із дитинства. Мама у дитинстві приводила мене в кінотеатр, де йшли безперервні сеанси, і можна було входити на середині фільму і сидіти хоч цілий день. Вона мене саджала, на екрані показували Чарлі Чапліна, і я дивилася по колу одне й те саме.

У мене ніколи не було бажання знімати щось дороге. Я люблю стародавні - якщо так можна сказати - способи знімати кіно.

Терпіти не можу масовки.

Розповідати, як знімається кіно, - це нерозумно. Це як ви б стали розповідати мені, що таке любов.

Коли знімаєш, все одно, чим харчуватися. Пам'ятаю, у нас була така кіномеханік Зоя, яка приходила до мене завжди голодною, і про що її не запитаєш: "Смачно, Зоє?" - відповідала: "А я не знаю. Все смачно".

Я звикла працювати так: скінчилася зміна - до побачення. Є актори, які від цього дуже страждають, тому що хочуть продовжувати дружити, спілкуватися. Але я не хочу посиденьок, і подальше спілкування для мене нестерпне. Може, це через те, що я не п'ю?

Неважливо, як виглядає режисер. Неважливо, помив він голову чи ні. Голова повинна працювати - і все.

За своєю натурою, я аутична. А професія моя дуже товариська. Тому після розмов на публіці м'язи у мене завжди болять від посмішок.

Монтаж - це дивовижне спокійне суцільне щастя. Нічого вже не треба, тільки щоб електрика горіла. Коли все загнано в плівку, - це стає предметом, яким ти маніпулюєш. З ним вже нічого не може трапитися.

Отримувати нагороди - змішане почуття: ніби дитину покликали на ялинку і дають подаруночки. Знаєте, як кажуть: добре, коли хвалять, погано, коли лають, але найгірше, коли довго хвалять або довго лають.

Тамара Макарова (радянська актриса, 1907-1997) мені говорила: "Ти режисер-екстрасенс". Приємно мені було, сподобався цей вираз.

Мені не треба, щоб про мене знімали документальне кіно. Щоденники і все, що колись писала, хочу спалити, знищити. І попіл мій розвійте, роздмухайте і на смітник мене викиньте, віддайте до зоопарку на поживу звірам. Хочу, щоб від мене залишилися тільки фільми - і все.

×