- Обрані мною фільми – надто різні жанрово і стилістично, їх не варто вносити до рейтингів, де котрийсь посяде перше місце, а котрийсь – останнє, - вважає кінокритик Дмитро Десятерик, член Міжнародної асоціації кінопреси FIPRECCI та Оскарівського комітету України. - Тому називатиму їх за хронологією.
"Фучжоу" або "Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди", режисер Михайло Іллєнко. Україна, 1994
З огляду на скруту українського кінематографа у середині 90-х – безгрошів'я, розвал індустрії, брак обладнання і кадрів – гідний вихід цього фільму тепер здається справжнім дивом. Фільм водночас і ніжно-ліричний, і кумедний, а замріяні герої є питомо українськими персонажами, які розкриваються в історіях кохання, розлуки, у захоплюючих пригодах. Головний герой, нащадок українських емігрантів, уперше потрапляє з Америки до України й закохується у сільську дівчину. Та між парою постають нові перепони, відстані й випробування. Іллєнко наповнює картину містикою, фольклорною екзотикою – українські селяни вміють чарувати і ворожити, герой зникає у Бермудському трикутнику, а тоді на іншому кінці світу падає просто з неба з дощем, рибою і вітром. Разом з тим, кіно цілком сучасне і не відірване від реалій початку дев'яностих. Цю роботу Іллєнка можна назвати прощанням зі школою радянського поетичного кіна, яка тепер стала вже здобутком історії та увійшла до підручників.
Нагороди: Диплом журі кінофестивалю "Золотий Орел" (Росія, 1993), медіапремія кінофестивалю "Сузір'я" (Росія, 1994), ґран-прі за кращий акторський дебют Іванні Іллєнко, за кращу чоловічу роль другого плану Богдану Ступці, приз непрофесійному виконавцеві Наталії Роськокосі на кінофестивалі акторів кіно "Стожари" (Україна, 1995).
"Другорядні люди", режисерка Кіра Муратова. Україна, 2001
Ця чорна комедія – водночас дотепна і вишукана гра з глядачем. Героїня-поштарка та її співмешканці, брати-близнюки, розгублений дільничний лікар, колишній вчитель літератури з добросердим тілоохоронцем, романтичний пацієнт психіатричного закладу, нерозторопні міліціонери – усі персонажі належать до незначних, "другорядних" людей. Картина і глибока, і водночас легка. Ставши свідками випадкової смерті одного з близнюків, глядачі починають плутати живих і мертвих, диваків і навіжених, сумбур накладається на комедійне божевілля, яке так чи інакше охоплює всіх героїв. Точну режисуру Кіри Муратової доповнює органічна гра акторів (Наталя Бузько, Сергій Четвертков, Жан Даніель, Пилип Панов). Їхні персонажі – зворушливі у вдаваній рішучості й безпорадності, не спроможні на справжню жорстокість маленькі наївні люди, які відтворюють атмосферу нашого суспільства.
Нагороди:
Головний приз Міжнародного кінофестивалю "Go East-2001" (Вісбаден, Німеччина); приз Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI; приз журналу "Сеанс" Відкритого кінофестивалю в Сочі-2001.
"Йшов трамвай №9", режисер Степан Коваль. Україна, 2002
Блискуча анімаційна мініатюра про пасажирів трамваю. Кожен з його пластилінових персонажів проявляє власний характер і навіть певний героїзм, якого потребує подорож переповненим трамваєм. За кілька хвилин у вагоні розгортаються пристрасті, які часто бачимо в житті – від колоритних скандалів до палкого кохання, Степану Ковалю вдалось показати галерею типових та блискучих образів українських містян. Робота надзвичайно дотепна, а пластилінова техніка на віртуозному рівні.
Цей фільм захоплює глядачів будь-якого віку, тому не можна сказати, що він є для дітей чи для дорослих. А мені після перегляду здалось, що трамвай Коваля – це метафора всього нашого життя.
Нагороди: головний приз кінофестивалю "Крок" (Україна, 2002), премія "За почуття гумору і стилю" фестивалю "Кіно-Ялта–2002", приз "Срібний ведмідь" міжнародного кінофестивалю "Берлінале" (Німеччина, 2003).
"Подорожні", режисер Ігор Стрембіцький. Україна, 2005
Це короткометражна чорно-біла візуальна поема, знята у "Будинку ветеранів сцени" для літніх акторів і в стаціонарі для психічно хворих. Стрічка з'явилась випадково – Стрембіцький мав здати дипломну роботу, для якої отримав на кінофакультеті лише уривки старої кіноплівки – браковану "Свему". Їх ледь вистачало, тому практично все зняте з першого дубля. За камерою стояв сам режисер. Тут є і кадри, які змушують замислитись про старість і божевілля – літній сліпий актор читає вірші про кохання, пацієнти психдиспансеру радісно усміхаються на камеру, – а також легкі, теплі сцени родинного затишку, дитячих пустощів, і поетичні образи весняних садів, грози, й лагідні народні пісні. Усі ці сцени, як частинки мозаїки, утворюють полотно нашої дійсності, яке запам'ятовується з першого перегляду. На жаль, творча доля режисера не склалась, через брак коштів і перспектив він припинив творчі пошуки.
Нагороди: "Золота пальмова гілка" конкурсу короткометражних фільмів Каннського кінофестивалю (Франція, 2005)
"Назви своє ім'я", режисер Сергій Буковський. Україна-США, 2006
Ця документальна стрічка є найбільш гідною, з мистецького погляду, спробою висвітлити трагедію Голокосту, що відбувся в Україні у 1941-42 роках. Виконавчим продюсером виступив Стівен Спілберг, знаменитий американський кінорежисер єврейського походження (до США обидва його дідусів емігрували з України). Буковському вдалось майже неймовірне – розповісти про невимовно страшні речі вишуканою поетичною кіномовою. В основу фільму лягли відеосвідчення тих, хто пережив Голокост. Над записами працювали волонтери фонду "Шоа", заснованого Спілбергом (з івриту "шоа" перекладається як "голокост, катастрофа"). Очевидцям подій Другої Світової довелось пригадувати роки дитинства, коли їм було по 8-10 років. Одна з героїнь розповідає, як її батьки переховували євреїв на горищі свого будинку, де також був генштаб фашистських окупантів. Коли ці історії набули розголосу, ізраїльський Інститут досліджень Голокосту надав українським рятівникам звання Праведників народів світу, їхні імена викарбували на Стіні плачу в Єрусалимі. На сьогодні фільм "Назви своє ім'я" залишається найзмістовнішою роботою, присвяченою трагедіям Бабиного Яру.
Нагороди: спеціальна відзнака Інституту досліджень Голокосту (Ізраїль).
"Крос", режисерка Марина Врода. Україна, 2011
Це короткометражка у жанрі роману виховання про становлення головного героя як дорослої людини. Бачимо, як 14-літній учень на уроці фізкультури здає крос разом з однокласниками у лісі поблизу школи. Йому некомфортно серед однолітків, він відбивається від класу й шукає не схвалення старших, а прихистку від світу, тиску якого не витримує. Через історію школяра режисерка змальовує основні етапи людського життя від народження до смерті: дитину навчають ходити, примушують бігти, а далі вона тікає сама у пошуках свого шляху. Марина Врода діє як досвідчена документалістка – утримується від особистих оцінок, залишаючи глядачам лише сподівання, що свій життєвий крос героєві – і всім нам - вдасться пробігти успішно.
Нагороди: "Золота пальмова гілка" Каннського кінофестивалю в короткометражному конкурсі в 2011 році.
"Все палає", режисери: Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков. Україна, 2014
Найбільш видовищна робота серед усіх документальних фільмів про Майдан. Його знімали троє колишніх фоторепортерів, тому приділили особливу увагу деталям – цього не побачиш у жодному іншому кіні про Революцію. Автори показали насильство на Майдані як загальну трагедію, яка вразила усе українське суспільство, незалежно від політичних поглядів. У центрі сюжету – конфлікти між майданівцями й силовиками, підготовка до протистоянь та їхні наслідки. Тут немає розслідувань, коментарів, що підкреслили б чиюсь провину чи правоту. Учасники мирного протесту, сотники самооборони, антимайданівці, озброєні спецпризначенці, комуністи, що плачуть над уламками пам'ятників – кожен тут має свої мотиви і втрати. Символічно в останніх кадрах звучать слова молитви: "як і ми прощаємо винуватцям нашим". Майдан постає в цій стрічці протистоянням, непередбачуваним у добрих і злих проявах.
Нагороди: призер фестивалю DOK Leipzig (Німеччина, 2014), приз за найкращий документальний фільм фестивалю Sheffield Doc/Fest (Велика Британія, 2015), премія "Європейський кіноприз" за найкращий документальний фільм (Німеччина, 2015).
"Майдан", режисер Сергій Лозниця. Україна-Нідерланди, 2014
Це авторська хроніка подій Революції Гідності – від перших днів і до прощання з героями Небесної Сотні наприкінці лютого 2014 року. На відміну від авторів інших документальних фільмів про Майдан, Лозниця зосередився не на протистоянні народу й силовиків режиму Януковича, а детально передав щоденне життя мирного протесту. Зворушливі моменти взаємної допомоги, звуки вуличних концертів, зимова ватра, нехитрі барикади з мішків зі снігом, щоденні клопоти волонтерів – довгі сцени, в яких начебто не відбувалось нічого надзвичайного, та відірватись від них неможливо, це гіпнотичні кадри. Ті кілька моментів жаху, що відбувався на Майдані, автор показав таким чином, що вони лише підкреслили: це була епохальна подія для України, визначальний поворот історії. Завдяки надзвичайно уважному режисерському погляду й філігранному монтажу "Майдан" можна вважати найбільш художньо досконалим фільмом про Революцію Гідності.
Нагороди: ґран-прі кінофестивалю "Астра" (Румунія, 2014), приз у номінації "Найкращий документальний фільм" Єрусалимського та Лондонського кінофестивалів (2014) та Міжнародного кінофестивалю з прав людини у Нюрнберзі (Німеччина, 2015).
"Плем'я", режисер Мирослав Слабошпицький. Україна-Нідерланди, 2014
Ця кримінальна драма стала повнометражним дебютом режисера. Головний герой – юнак, що потрапляє до інтернату для неповнолітніх з вадами слуху. У жорсткій кримінальній ієрархії серед вихованців швидко знаходить власне місце. Та через почуття до дівчини з інтернату хлопець потрапляє у справжній смертельний конфлікт всередині племені здичавілих підлітків. Жодних діалогів між персонажами не відбувається, глядач опиняється у світі жестів і шокуючих мовчазних сцен. Замість слів і криків автор відшукав абсолютно нову кіномову виразної хореографії, тож ця картина – своєрідна пластична поема, фільм-танець. Нічого подібного я не бачив ані у вітчізняному кіні, ані у європейському.
Нагороди: приз "Відкриття року" Європейської кіноакадемії (Латвія, 2014), чотири нагороди у спецномінаціях Каннсього кінофестивалю (2014, Франція); нагорода за кращий дебютний фільм Лондонського кінофестивалю (Англія, 2014); найкращий іноземний фільм, за версією Асоціації кінокритиків Лос-Анджелеса (США, 2015), премія "Фільм року" Національної спілки кінематографістів України (2015), найкращий іноземний фільм, за версією Австралійської асоціації кінокритиків (2016) та багато інших.
"Рідні", режисер Віталій Манський. Німеччина-Латвія-Естонія-Україна, 2016
Дуже особисте кіно про родичів режисера, які по-різному переживають події, пов'язані з російською агресією в Україні. Знімаючи фільм, Манський з весни 2014 до весни 2015 відвідував українських родичів у Львові, Одесі, Києві, Севастополі, Донецьку. В Україні живуть його мама й тітки, племінники, дідусь, двоюрідні брати й сестри. Усі вони мають різні професії, погляди на життя й політичні переконання. Автор дає слово кожному – часто і сам з'являється у кадрі, ставить запитання (це прийом, для документаліста доволі ризикований), але жодних суперечок не заводить і не дає особистих прямих оцінок. Йому йдеться не про пошуки винних, а про трагедію власної родини, де через події останніх років рідні люди стають зовсім чужими. Кар'єра Манського склалась у Росії, з минулого року він живе у Латвії. Та між рядків чітко відчувається самовизначення режисера як українця. На прем'єрі Манський зізнався: де би він не був, почувається львів'янином.
Нагороди: премія "Найкращий документальний фільм" Карловарського міжнародного кінофестивалю (Чехія, 2016).
2 
4880
Коментарі