Інтерв'ю з довічницями стали основою опери

 

11 квітня на театральному майданчику "Сцена 6" київського Довженко Центру відбудеться прем'єра вистави "ПЕНІТА.опера".

Постановка є мистецькою частиною соціально-культурного проекту "ДОВІЧНО ВАЖЛИВО".

Його учасники прагнуть лобіювати проект закону, який би давав можливість довічно ув'язненим хоча б колись вийти на волю. Ще одна мета проекту - розвіяти стереотип про довічно засуджених як про втрачених для суспільства.

Основою лібрето для "ПЕНІТА.опери" стали розповіді ув'язнених Качанівської виправної колонії №54 у Харкові. Їх зібрала куратора проекту, драматургиня Тетяна Киценко.

"Ідея проекту "Довічно важливо" виникла у 2013 році, коли я збирала матеріал для п'єси "Моя міліція мене", - розповідає Тетяна Киценко. - Від когось із харківських правозахисників почула про 24 жінок, які відбувають довічне ув'язнення у Качанівській колонії. Вже тоді точно знала, що колись про них напишу.

Тема привабила своєю епічністю. У ній просто немає дна. Це справжній подарунок для сміливого автора.

Жанр документальної опери виявився дуже вдалим: римування, ритмізація розказаного довічницями дали можливість аналізувати текст, розкладати його на складові.

До колонії їздила двічі, проінтерв'ювавши чотирьох жінок, засуджених на довічне ув'язнення. У вироках – умисні вбивства за обтяжуючих обставин. Найстаршій з тих, із ким спілкувалася, 57 років. У 2004-му вона потрапила за ґрати вчетверте, її тюремний стаж налічує 38 років. Наймолодшій з чотирьох — 37. Це її перша судимість, яку жінка відбуває вже дев'ятий рік.

 

Мотиви злочинів часто важко описати навіть самим засудженим. Ті, хто дійсно зізнається у вбивствах, кажуть щось на кшталт "перемкнуло". Дві з чотирьох респонденток стверджують: потрапили на лаву підсудних, бо надто довірилися чоловікам.

Катя Щука розказує: приїхала в гості у рідне містечко свого коханого. На гулянці у друзів розпалилася бійка. В результаті чоловік вбив хазяїв. А Катерину примусив нанести удари по вже мертвих тілах: аби зробити її спільницею. Він розраховував, що так дівчина його не видасть.

Це тільки одна з історій, яка увійшла до "ПЕНІТА.опери". Молода жінка визнає свою провину, проте плекає надію, що довічне їй колись замінять на строк – нехай навіть на 20-25 років.

Цілком усвідомлюю, що мені можуть брехати. Втім, незважаючи ні на що, наполягаю: кожен з довічників – чоловіків чи жінок – має право на справедливий вирок. На думку правозахисників, серед тих, хто приречений знаходитись за гратами до кінця життя, є безневинно засуджені. І доволі високий відсоток ще й тих, чия провина не відповідає настільки суворому покаранню.

Людям важко повірити, що подібне може статися і з ними. Завжди легше відхреститися: "тільки не зі мною" та "я б ніколи". Але всі чотири довічниці, із якими я спілкувалася, теж, напевно, так колись вважали. Як все це могло відбутися? Як трапилося, що ці жінки перетнули межу? Це головне питання, яке я задавала собі як драматургиня.

Кожна людина вважає себе хорошою. Проте у всіх є й тіньова сторона. І я пропоную на неї поглянути.

Мова не про виправдання вбивць. А про те, що засуджені - люди. Ми, звичайно, можемо їх сховати подалі, аби не бачити й про них забути, та чи вирішує це проблему? Чи маємо ми право на спрощування, узагальнення, відмахування – коли йдеться про людську долю?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лікар не знав, що пацієнт — його син

В опері головний конфлікт відбувається між героїнями та тими, хто знаходиться на свободі — та не хоче, не може їх почути та зрозуміти.

На сцені ці дві сторони йдуть стінка на стінку: хор постійно засуджує героїнь. Партію агресивного натовпу виконують музикати з Квартету імені Левка Ревуцького у складі Золтана Алмаші (віолончель), Андрія Тучапця (альт), Маріани Скрипи (скрипка), Едуарда Скрипи (скрипка). Але чотири засуджені – Віолончель, Альт, Хороша Скрипка, Погана Скрипка – являють собою такий само квартет. Кожна розповідаєь свою історію: про життя, смерть, любов та довічне ув'язнення.

Дія відбувається на тлі відеоінсталяції, до якої увійшли кадри з колонії. Одягнені у красиве концертне вбрання, героїні виходять на свою зіркову виставу, під час якої звертаються до людей на свободі.

Сценографія по-дизайнерськи мінімалістична, чорно-біла. Єдиний колір, який ми ввели, – червоний: символ і кохання, і крові.

Завершує оперу фотовиставка Русі Асєєвої: глядач виходить із зали — і бачить портрети довічниць. Назва "ПЕНІТА.опери" походить від терміну "пенітенціарний": саме так називається виправна система в усьому світі (рenitens в перекладі з латини означає "покаяння"). Ця постановка - дійсно рідкісне для нашої країни явище: масштабна соціальна вистава. Покази якої супроводжуються великою правозахисною програмою: науково-практичними конференціями, дискусіями, презентаціями правозахисної літератури.

Невеликій організації, навіть із хорошим ім'ям та послужним списком, такий проект навряд чи під силу. Тому "Театральна платформа" реалізує його у партнерстві з European Prison Litigation Network, а також Національною спілкою композиторів, "Київською Камератою", Харківською правозахисною групою - за підтримки програми Culture Bridges.

×