— Після зйомок на свинофермі більше години відмивався, аби не вбити колег смородом. Того вечора ще мав грати у виставі, — розповідає литовський актор Андрюс Бялобжескіс, 51 рік. На батьківщині працює в Молодіжному театрі Вільнюса. На Днях литовського кіно в Києві представляв фільм "Чудо".
Дія стрічки відбувається на початку 1990-х. Андрюс зіграв чоловіка голови колгоспу. Жінка намагається врятувати свиноферму від банкрутства. Після розвалу СРСР у незалежну Литву приїздить представник американської діаспори. Стає власником підприємства. Місцеві вважають, що тепер заживуть, як у казці.
2018-го Литовська кіноакадемія відзначила "Чудо" в чотирьох номінаціях. За сценарій і роботу режисера назвали "найкращим фільмом року".
— Складно було в сучасній Литві знайти місце для зйомок, — продовжує Андрюс Бялобжескіс.
— А й сам здивувався, коли побачив типову радянську свиноферму в муніципалітеті Бірштонас. Це курортне містечко нічим не поступається німецькому Баден-Бадену. Швидко розвивається. Думаю, вже цього року того заповідника соціалізму не побачите. Сільське господарство у нас вже на зовсім іншому технологічному рівні. Найсмішніше було, коли вчився в школі. Нас, як усіх радянських старшокласників, відправляли допомагати колгоспникам. Працював саме на цій свинофермі.
Фільм "Чудо" — спільне виробництво Литви, Болгарії та Польщі.
— "Литовська кіностудія" побудована за СРСР, як підприємство давно не функціонує. На її місці звели житловий квартал. Усі сцени всередині хат фільмували в Софії. Болгари зберегли кінопотужності часів соціалізму. Переобладнали відповідно до вимог часу. У їхніх павільйонах знімають американці, британці, бо це дешевше. Болгарські реквізитори допомогли відтворити типове житло пізнього СРСР. У Литві ми не знайшли стільки потрібних ознак того часу — меблі, посуд.
Ксьондза у вас у картині зіграв зірка польського кіно Даніель Ольбрихський.
— Одразу сказав: дайте текст, я вивчу. Працював у кіно вісьмома мовами, але литовська пану Даніелю не пішла, — додає Бялобжескіс.
— Говорив мішаною литовсько-польською. У нас багато залишилося польських священиків, так що все відповідає історичній правді. Віто Руджиніс, який втілив представника литовської діаспори, справді вперше побував на батьківщині предків. У Голлівуді нормально прокрутився, знімався у серіалах і великих картинах. Після Лос-Анджелеса наче в кошмарний сон потрапив зі смердючою фермою, тарганами. На початку зйомок десь на 25 відсотків говорив литовською. Наприкінці вже на 70 відсотків, навіть знайшов тут рідню.
Режисерці й сценаристці фільму "Чудо" Егле Вертеліте було 8 років, коли Литва стала незалежна. Чому вирішила зняти кіно про цей період?
— Писала сценарій сім років. Я її і сам при першій зустрічі спитав, навіщо це їй, нічого ж не знає про той період. Відповіла, що їй розповідала баба. Режисерці цікаво було зануритися в минуле. У фільми є і наш досвід — тих, хто пережив важкі 1990-ті. Коли вперше потрапив у Францію, привіз додому апельсиновий сік. У Литві це була екзотика. Але все швидко змінилося. Я, наприклад, гуляв по Києву й чув собачий гавкіт. У нас цього вже не зустрінеш, зникла агресія між людьми, що передається і домашнім тваринам.
1992 року в центрі Вільнюса тебе могли й застрелити. Тому що свобода прийшла. Для всіх. Бандити зрозуміли, що для них теж час робити, що заманеться, безкарно.
У Литві є великий розкол між поколіннями. Молоде не розуміє наше. Сприймає як казку правду про 1990-ті. Я тоді тільки закінчив театральну академію. У театрі пили всі, незалежно від статусу, бо невідомо чого чекати завтра. Може, й краще, що режисерка з іншої генерації. У мене вийшло б жорстке кіно.
У сучасній Росії в кіно люблять звертатися до періоду СРСР, повторюють міфи про суцільні перемоги.
— У якомусь смислі ця картина допомогла протверезіти тим литовцям, хто з ностальгією згадував Радянський Союз. Це властивість людей сумувати за молодістю. А варто нагадати, що в той час жили під гнітом. Це одне із завдань справжнього кіно — допомогти без сентиментів подивитися на своє життя збоку.
Кіношники зі Східної Європи часто звертаються до теми тоталітарного минулого своїх країн. Фільми поляка Павла Павліковського отримали "Оскар", нагороди в Каннах.
— Молодь усе менше читає. Кіно може допомогти їм зрозуміти час, що сформував їхніх батьків. Хоча у фільмах Павліковського багато монтажних вирізів. Наприклад, у "Холодній війні" глядачі мого віку можуть зрозуміти, за що герой фільму, повернувшись із Франції, опиняється в концтаборі. Діти наших емігрантів, які народилися в США наприкінці 1990-х, повертаються в Литву. На уроках історії дивуються, запитують: а чому ви не викликали поліцію, коли 1939 року бачили на вулицях російських солдатів. Не розуміють, що таке окупація, війна, репресії.
Для Литви осмислення минулого через мистецтво — досі важке питання. Наприклад, історія "лісових братів" — націоналістичного підпілля часів Другої світової. Зняти про них чесне кіно з одного боку заважає пропаганда з Росії, з другого — болюча тема Голокосту.
Комусь ця тема в будь-якому разі не сподобається. Цьогоріч Національну премію отримав прозаїк Марюс Івашкявічус. Письменникові пригадали роман "Зелені" 17-річної давнини про партизанів. У книжці прибрав увесь пафос. Описав їхнє життя в лісі, як у звичайних людей — з п'янками, сексом. За це звинуватили у зневазі національних героїв, посяганні на святе.
Я в той час теж мав зніматися у фільмі про "лісових братів". Відмовився. Не пошкодував, бо вийшло дико погане, фальшиве кіно. Наче радянське, тільки мундири поміняли.
Це, напевно, доля всіх країн, колись окупованих Москвою — мати отакий важкий спадок.
За Союзу "Литовська кіностудія" славилася багатосерійними телефільмами.
— Після краху СРСР у Литві розвалилися дві речі — кіно і футбол. Якщо футбол остаточно на дно пішов, то кіно поступово відроджується. На рік маємо 5—10 кінопрем'єр.
Ми заздрили поколінню акторів фільмів "Багач, бідняк", "Американська трагедія". Я отримав диплом 1992-го, але вперше в кіно знявся 2004 року. До речі, фільмували картину "Ти це я" в Криму. Стрічка була в одному з конкурсів Каннського фестивалю. Моє покоління акторів пропало, адже кіно — це документ. Це те, що залишиться. Театральні ролі випаровуються, як повітря.
Українці віддають перевагу розважальному кіно. Кажуть, що проблем вистачає і в житті, не хочуть їх бачити на екрані.
— У кіно мають бути всі крайності. Для думаючої публіки треба фільми, що передавали б національний характер. Аналізували реальність, показували наші болі й радості. Ми не живемо у світі глянцю. Розважальне кіно всюди однакове і в Україні, і в Росії, Франції чи Голлівуді. Красива картинка в ньому штучна. Свято має йти від душі, серця. Не розумію, що цікавого в гламурі. Дивитися на чиюсь дорогу машину. Звичка до брехливої реальності на кіноекрані в нашого глядача залишилася із СРСР.
3 
1
Коментарі