— Та що ж ви так обманюєте? Навіть тут ділите людей на чорних і білих, — каже львів'янин Матвій Прудкий, 67 років. Зранку в четвер протискується крізь натовп до президента Форуму видавців Олександри Коваль, 53 роки. Щойно у львівському палаці Потоцьких закінчилася церемонія відкриття заходу.
Майже 300 українських і зарубіжних видавництв виставили ятки у дворі та сусідньому Палаці мистецтв. Покупців пускають тільки на подвір'я. Матвій Прудкий переймає Олександру Коваль біля дзеркальної зали. Одягнений у темно-сірий класичний костюм.
— Я купив квиток за 5 гривень, а мене не пускають усередину, — тицяє білий папірець жінці під ніс. — Пускаєте тільки тих, хто значок депутата має.
— Заспокойтеся. Сьогодні в нас день гостей форуму. Тому вони ходять усередину приміщення. Але і вас туди пустять, — Олександра Коваль похапцем дістає із сумки бейдж із написом "відвідувач". Дає його пенсіонеру.
— Та не тре мені того! Ви просто не знущайтеся з людей! — кричить Матвій Прудкий. Кремезний чоловік бере його за руку та виводить надвір.
Студенти Марко Вівчар і Лілія Данилюк гортають програмку перед входом у палац.
— Та то брєд , — каже Марко. — Нашо робити понад 750 заходів? Як вони умудрилися втиснути їх у чотири дні? Дивися, нігерієць Ремі Раджі має сьогодні зустріч в театрі "Воскресіння". І в той самий час — норвежець Ерленд Лу, але в іншому місці. Що мені — розірватися?
Біля кованої огорожі зупиняється вчителька 61-річна Марія Стрільчук. Носовичком витирає туфлі.
— Йой, ото собі прогулялася, називається. Чисто мені спортили взуття. А туфлі нові, дорогі. Три сотки весною заплатила. Ну хіба не можна якось то всьо по-людськи зробити?
Поруч письменники і видавці Дмитро та Віталій Капранови, 44 роки, продають свою нову книжку "Щоденник моєї секретарки". Розклали її на зеленому "запорожці".
— Усього 50 гривень і два автографи безкоштовно. Можна і два автографи за 50 гривень. Тоді книжку отримаєте безплатно, — викрикують.
— Та то щось дорого, — каже будівельник Микола Рябчук, 56 років. — Давайте дам тридцятку.
— Яке то дорого. Ми в той "Щоденник" душу вклали. Писали близько двох років. Та й книжку економічно вигідніше купити, ніж у кіно сходити. Бо фільм 2 години будете дивитися, а книжку кілька днів читатимете, — каже Віталій.
— Ми до вас із пригодами добиралися, — додає Дмитро. — Дорогою вночі пішли каву пити на одній заправці. Машину закрили і лишили. Коли вернулися, дивимося — нам дах надпиляли. Праві дверцята погнули. Хтось дерся всередину. На тій заправці були російські дальнобойщики. Мабуть, вони.
Будівельник купує книжку і йде вул. Коперника.
Почесний гість форуму — норвежець Ерленд Лу, 42 роки. Його найвідоміша книжка "Наївний. Супер" перекладена 20 мовами.
На зустріч із автором у Театрі для дітей та юнацтва о 19.00 сходяться зо 200 читачів. Вхід коштує 10–20 грн. Усім пропонують узяти під заставу документа навушники для перекладу з англійської.
— У залі є люди, які вже придбали українські переклади Ерленда Лу? — запитує зі сцени хлопець у сірому светрі. — У нас сьогодні акція, Ерленд підпише ці книжки першими. Можливо, навіть поставить поцілунок помадою.
— Я тобі купила книжку, — 21-річна Марта Литвиненко розмовляє по телефону зі своїм хлопцем. — Передзвони мені через 10 хвилин, включу гучномовець, почуєш його голос.
Ерленд Лу виходить на сцену у супроводі співачки та письменниці Ірени Карпи, 30 років.
— Ви пишете вдома? — питає Ірена.
— Ні, в офісі. Відводжу дітей до школи та йду в офіс. Нас там кілька таких — письменники, сценаристи.
— Для українців Норвегія — це фіорди та скандинавська музика, — зачитує записку із залу Ірена. — А що ви уявляєте, коли чуєте про Україну?
— Основні асоціації з радянською епохою — пропаганда, колгоспи, сільське господарство, — Ерленд Лу чухає ніс. — Звісно, війна. А ще політики, жінка з косою.
— Знаєте, що з нею зараз? — перебиває Карпа.
— Так, я читав у "Нью-Йорк таймс", що вона в тюрмі. Думаю, ваш президент просто заздрить, бо не може носити таку саму косу.
Зустріч триває 1,5 год.
— Нудно було, — Марта Литвиненко знову говорить по телефону. — Кажуть, Лу жодного українського автора не читав. Міг би хоч Шевченка погортати, коли сюди їхав.
Із побитим обличчям письменник 40-річний Андрій Кокотюха ходить третім поверхом Палацу мистецтв у п'ятницю опівдні.
— Дивися, то ж Кокотюха, — перешіптуються дві дівчини. — Ото вже десь треба було так напитися, щоб побити писок.
— Я вже чотири роки жодного алкоголю не вживаю, — каже письменник "ГПУ". — Обличчя три дні тому розбив. Уночі в темряві вимикав світло під столом. Випадково зустрівся з краєм стола. Найдивніше те, що коли пив, зі мною нічого такого не траплялося. А зараз як пороблено. То руку зламав, то ще якась прикрість трапиться.
2 
1
Коментарі