У столичному Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра 32-річний режисер Андрій Білоус поставив "Лоліту" за скандальним романом Володимира Набокова. У головних ролях — Ольга Лук"яненко (Лоліта), Дмитро Суржиков (Гумберт).
Якийсь час після прем"єри в голові крутиться нав"язливий мотив: "Ой не ходи, Гумберте, та й на вечорниці, бо на вечорницях дівки чарівниці…". Такої пісеньки там нема, але вона виникає в уяві немарно: у цьому спектаклі всі "дівки" навіть не чарівниці, а просто відьми. Хтиві, жорстокі, агресивні, у кращому випадку просто дурні. Така Шарлотта (Леся Самаєва), така міс Пратт (Ірина Мельник). Така й Лоліта, від самого початку до кінця. Щоправда, в кінці вагітну Лоліту важко впізнати, але, мабуть, відьма в ній не зникла, а просто сховалася в іншу, не схожу на себе, жінку.
Прем"єрна вистава тривала майже чотири години, протягом яких бідний Гумберт мучився в лапах цих диких істот. Актори працюють із такою самовіддачею, що після вистави їх, здається, треба розносити по домівках на руках, як утомлених дітей. Це робота, що межує із самогубством, і така самовіддача не може не викликати поваги. Однак є враження, що істина цієї вистави десь заблукала, пішла не тією дорогою, якою могла б піти. Спектакль переобтяжений стражданням і жорстокістю. Тут немало еротики, але вона на диво безрадісна, ніби якесь похмуре знаряддя тортур. Вона дуже несхожа на ту поетичну еротику, що є в "Небезпечних зв"язках", попередньому спектаклі цього режисера.
Спектакль переобтяжений стражданням і жорстокістю
Зрештою, саме поезії самообману тут не вистачає. Адже любов — то хвороба, спровокована зачаруванням. Це смертельне чудо. Але між старіючим Гумбертом і 13-річною Лолітою майже немає чуда й зачарування. Тобто воно ніби є, але здається, що Гумберт захворів раніше, ніж зачарувався. Тому спектаклі від самого початку так багато страждання — буквального, майже фізичного. Дивлячись на це, неважко уявити собі, що можна поставити спектакль не про любовну, а про якусь іншу, не менш прикру хворобу. Приміром, про жорстокий геморой чи підступний апендицит.
Лиш один персонаж тут підіймається над тілесною буквальністю. Це містер Куілті. Микола Боклан робить цю роль цілком карнавальною. Йому стріляють в ногу, і він не падає, а навпаки — летить у небо!
Спектакль зроблений сильно й серйозно. З іншого боку, мабуть, отаку жорстоко-категоричну "Лоліту" міг поставити тільки молодий режисер — бо в молодості чомусь здається, що жінки обов"язково повинні бути розумнішими й добрішими, ніж вони є.
3 
1
Коментарі
1