Ви знаєте столичну галерею "Л-Арт"? Це внизу Андріївського узвозу. Як іти туди з Контрактової площі, на розі минаєш бабу, що сидить з бездомними псами. Озираючись на тих собак, галерею можна проскочити. А втім, проскочити її можна і з іншої причини: "Л-Арт" іноді виставляє шедеври соцреалізму, тож уздрівши у вітрині бороду Маркса чи Дзержинського, ви кажете "свят-свят!" — і відвертаєтесь.
А не варто. Десять років тому, заснувавши "Л-Арт", її господиня Людмила Березницька стала збирати колекцію українського радянського мистецтва. Не лише "правильного", а й "неправильного". Тоді й почала укладатися книжка "Від червоного до жовто-блакитного+помаранчеве", що вийшла цього року в київському видавництві "Оранта". Фоліант у майже 700 сторінок! І понад 400 кольорових картинок.
Поет Стус, як і художниця Яблонська, належали до радянського мистецтва
Власне, це альбом-каталог українського мистецтва ХХ століття з якісними коментарями. Погортавши, доходиш втішного висновку: українське радянське (якщо брати його в усій повноті) мистецтво не так уже й відставало від модерних світових віянь, хоч і було від них відрізане. Мало того — наше мистецтво відрізнялося від інших соцреалізмів, російського теж. Воно було не "кращим", але цілком своєрідним. Сказати б, живописнішим.
Хоча яка тепер, у 2005 році, користь від цієї книжки? Багатьом згадка про радянське минуле псує нерви. Ми або віддаємося плаксивій ностальгії за ним, або клянемо його. І те, й інше — шкідливе для здоров"я. А ця книжка доводить: у тому нашому мистецтві й у тому нашому житті ми були не кращі, ніж тепер, але й не гірші, ніж будь-хто у світі. Отже, хоча б із цього приводу можна не псувати собі нерви. Зрештою, поет Стус, як і художниця Яблонська, належали, бодай хронологічно, до радянського мистецтва.
Я не беруся писати про всю книгу — там понад півтори сотні художників. Але про одну репродукцію згадаю: художник Георгій Киянченко, "Ленін в Розливі" (1975, полотно, олія, 198,5 на 198,5 см).
Киянченко (1911—1989) — родом з Обухова. Звідти рукою подати до Трипілля. І трава, яку на картині косить Ленін, — наша, бо звідки така взялася б у Розливі? Можливо, Ленін приїхав у Трипілля в гості до нашого отамана Зеленого, косить собі траву й думає: "А хай їй грець, тій світовій революції!". І жили вони з отаманом довго, мирно й щасливо. Ленін мугикав собі тутешню пісеньку: "З заходу бандери, зі сходу москалі, дядько сіно косить на зорі!".
Зрештою, річ не в Леніні, а в тому, як подано ідею, що в неї ми всі колись вірили. Комунізм — це висока соковита трава, й більше нічого.
І не тільки я так думаю. Щойно в Харкові вийшла нова книжка Сергія Жадана "Anarchy in the Ukr". Розповідаючи про Старобільськ — місто свого радянського дитинства – молодий письменник згадує одну картину. Велика — десь три на чотири, – вона висіла в залі очікувань місцевого автовокзалу. Сюжет нібито простий: Ленін виступає на з"їзді депутатів місцевих рад. І не просто виступає, а ще й показує на карту, покреслену червоними й чорними лініями, — чи то денікінський, чи то польський фронт.
Наприкінці вісімдесятих об портрет Ілліча почали гасити недопалки
"Я любив розглядати цю картину, — признається Сергій Жадан, — мені подобались депутати місцевих рад, вони були енергійні й збуджені, видно було, що Ілліч їх неабияк здивував, показавши цю карту, зовні це виглядало так — депутати місцевих рад поки що навіть не здогадуються про існування денікінського чи там польського фронту, вони просто прийшли до Ілліча поговорити про соціальні гарантії й радість комуністичної праці... Хтось закурює косяка, хтось нервово покашлює...".
Зайшовши минулого року на старобільський вокзал, Жадан уже не сподівався побачити цю картину. Пам"ятав же, як наприкінці вісімдесятих об портрет Ілліча почали гасити недопалки. І тут несподіванка: "Раптом... щось привернуло мою увагу. Між другим і третім поверхами... була вона. Перевернута набік, картина закривала собою вікно... Але крізь довгі надрізи в кількох місцях пробивались промені... В один із цих надрізів Ілліч показував рукою. Я підійшов ближче і зазирнув — гаряче літо, сонячний пил, далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці".
Чому мене зачепила ця історія? Ностальгія за скошеною травою.
2 
1
Коментарі