"Людкевич мене випередив"

 

Зі свого старого чотириповерхового будинку у Львові з кам"яними амурчиками над вхідними дверима Микола Колесса вже не виходить.

Піднімаюсь на другий поверх. Дзвоню у високі двері. На порозі з"являється жінка років 40, у брюках.

— Ви, напевно, донька Колесси? Чи онучка?

— Секретарка, — відповідає, і проводить до Миколи Філаретовича.

Колесса, маленький, сивий, в окулярах, сидить у кріслі на коліщатках. Ноги закутані пледом. На моє привітання відповідає кивком.

У кімнаті — чорний рояль. Старий дубовий стіл із купою усіляких дрібниць — ручки, олівці, статуетки, старомодна металева коробка тютюну. Шафа забита книжками. На дверях — концертні афіші. На стінах — портрети композиторів, як у музичній школі — Ревуцький, Барвінський, Людкевич? На одній із картин — молодий хлопець у спортивному взутті, в полі.

— Якби такого красеня побачила, закохалася б, правда? — щебече секретарка. — Тут Миколі Філаретовичу 25.

Секретарка підсипає в люльку Колессі тютюну.

— У Львові тоді було два музичні заклади — інститут імені Лисенка та Польська консерваторія. Музикантам ніде було подітися: в оперному давали одну-дві вистави на рік, а філармонії ще не було. То ми підробляли приватними уроками, грали на скрипці чи фортепіано по ресторанах.

— Ви були знайомі з поетом Богданом-Ігорем Антоничем? Він, здається, теж грав на скрипці.

Колесса запихкав люлькою.

У Миколи Філаретовича восьмеро онуків і чотири правнуки

— Я задумав написати оперу про Довбуша. Але Станіслав Людкевич випередив мене. Антонич тоді запропонував мені написати оперу про якогось сільського майстра — різьбяра, який оформляє церкви. Але скоро Антонича не стало — здається, через апендицит. Скромний був чоловік, справжній європеєць.

Господар просить секретарку подати якісь книжки. "Основи техніки диригування", автор — М. Колесса.

Видана ще у 60-х, українською. Миколу Філаретовича вважають творцем львівської диригентської школи.

— А ото, — показує на іншу, — теж про диригування, але вже російською. Такою потрібною була, що зробили переклад, у 80-х.

— Учнів у вас багато? — питаю.

— Певно, зо сто, — прикидає.

— Більше! — подає голос секретарка. — Їх у Миколи Філаретовича по всьому світові. Є навіть один кубинець. І з Канади приїжджали недавно, не забувають.

Вона ввімкнула магнітофон, і ми послухали хор "Думи мої, думи" Колесси, потім іще один його хоровий твір.

— Чиї слова? — питаю.

— Сучасна поетеса, живе в Києві, як же її?— згадує. З"ясувалося, що це Ліна Костенко. — Ви ж знаєте, скільки мені років? — сміється композитор.

— 6-го грудня буде сто два, — каже секретарка.

— Сучасну музику слухаєте? — цікавлюсь.

Композитор робить великі очі. Уточнюю — "сучасну академічну". Відповідає, що любить музику Олександра Козаренка, Євгена Станковича, Валентина Сільвестрова.

Збираюся уже йти. Кажу, що хочу ще в оперу встигнути.

— Там мій Павло гратиме, — каже композитор.

— Павло — онук, — пояснює секретарка. — Грає на віолончелі. Інший, Ярема, — диригент симфонічного оркестру. Микола Філаретович має вісьмох онуків і чотирьох правнуків. Усі три доньки — музикантки.

Біля виходу, в коридорі, бачу велосипед.

— То Миколи Філаретовича, — випереджає моє запитання секретарка. — Об"їздив колись на ньому всі Карпати, коли бував у фольклорних експедиціях.

1903 —     народився у місті Самборі на Львівщині
1914 —     сім"я на три роки евакуювалася до Відня
1928 —     закінчив консерваторію у Празі
1931 —     почав викладати в музичному інституті у Львові
1953–65 — ректор Львівської консерваторії, диригент симфонічного оркестру Львівської  філармонії
1998 —     померла дружина Надія

×