"Боже, це спектакль про Віктора Андрійовича!"

Це, можливо, найпронизливіша київська вистава останніх сезонів. Про спектакль зовсім не хочеться говорити, що він "геніальний" абощо. Отак буває: не хочеться зайве говорити про живу людину, до якої ставишся ніжно. Про цей спектакль не хочеться навіть думати — лише переживати.

Чомусь вважається, що це — найзнаменитіша в світі п"єса про любов. Але Лісовець своєю постановкою вносить суттєве уточнення: не про любов, а про приреченість любові.

З огляду на це, ключова сцена вистави Лісовця — перша поява Ромео. На цей епізод ми зазвичай не звертаємо уваги, він здається надто "розмовним", а нам же любов подавай.

Але тут, коли Ромео лиш тільки з"являється, ти розумієш, що трагедія — невідворотна. Навіть якщо він не зустрінеться з русокосою дівчинкою на ім"я Джульєтта.

І все, що відбуватиметься далі, — то все не зустрічі,а прощання

У чім тут річ? А в тім, що на венеційську вулицю, серед бандитів, серед війни двох кланів, серед блиску очей і ножів, виходить хлопець, переповнений чимось зовсім іншим — дуже серйозним співчуттям до цього світу. І ти розумієш: от якраз йому, отакому, не треба було виходити на цю вулицю. Але вже пізно — він вийшов.

Усе, що відбуватиметься далі, навіть перша зустріч закоханих на балу й знаменита сцена на балконі — то все не зустрічі, а прощання.

І тут Лісовець починає відтягувати фінал. Він улаштовує перед публікою безкінечні венеційські вуличні танці-маскаради-карнавали, а кожен крихітний епізод обставляє як окрему виставу (наприклад, сцену зустрічі Ромео з Аптекарем — ну що там грати?). І ми розуміємо: режисер хоче (бо й ми хочемо), щоб ці чудові закохані діти протрималися на світі ще кілька зайвих хвилин. Це робить невідворотний фінал ще драматичнішим.

Коли Ромео лишень з"явився на сцені, дівчина, яка сиділа поруч зі мною, шепнула: "Боже, це спектакль про Віктора Андрійовича!"

Режисер хоче, щоб ці чудові закохані діти протрималися на світі ще кілька зайвих хвилин

У неї не було надто очевидних причин так говорити. Вистава не давала для цього жодних прямих підстав. Але ця фраза була дивовижно точною. Чому вона так сказала? Можливо, саме тому, що наша найсильніша любов майже завжди приречена, майже завжди під загрозою втрати. Про це не говорять уголос, а так, інколи вирветься, як у тієї дівчини. Вона, можливо, думала про щось "зовсім третє".

А на сцені — блиск ножів, смерть Меркуціо та Тібальда, отруєння молодого синьйора Р. Монтеккі й загибель юної синьйори Джулії...

Уже давно не бачив театральної прем"єри, де б у фіналі на сцену сипалося стільки квітів.

×