У київському Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра готують виставу "Хлібне перемир'я" за п'єсою Сергія Жадана. Прем'єра запланована на 26–27 вересня.
Літо 2014-го. Бізнесмен Антон Швець уперше за довгий час приїхав додому на Луганщину. Рідня опинилася в сірій зоні – між двох армій, за сюжетом.
Про роботу над виставою розповідають виконавці головних ролей
– Мій герой має на ринку кілька точок із м'ясом. Приїхав додому. Виявилося, що немає основної переправи через річку, міст зруйновано. Перевезли надувним човном. Джип лишив на блокпосту. Із молодшим братом Толіком не бачилися давно. Притираються один до одного, сваряться. У них померла мати. Вперше чуємо про це, коли Антон телефоном домовляється з мером про її похорон.
Антон – "самотній вовк". Здається, що такого ніхто не зламає. Хазяїн ситуації. Та він не бачить, що насправді відбувається довкола нього.
Спочатку здалося, що мій герой відкритіший. Під час роботи над роллю зрозумів, що він недодружив із братом, не розумів матір. А їх усіх – недолюбив батько. І це впливає на кожен крок. Говорить про себе штампами – "я селфмейд мен". Насправді хоче залишитися на плоту, коли твердь іде з-під ніг. Коли Толік каже: "Ти – сирота, як і я", Антону хочеться бігти на базар, де він крутий чувак. У батьківській хаті вихваляннями не прикриєшся. Толік спускає брата на землю. Наприкінці вистави він майже весь час мовчить. Всі карти відкриті.
Фактуру бізнесмена беру зі свого 11-го класу. Батя мав у Запоріжжі кіоск на радіоринку, де я до п'ятого курсу працював по вихідних. Дивував чувак із золотою цепурою на руці й такою ж на шиї. Під пахвою – барсетка. Жестами, рухами показував, що він – хазяїн території. Усі називали його директором. Але це був лише ритуал крутості. Ринком він не керував.
Старшокласником Антон почав приносити додому гроші. Крав, виправдовуючись: "Яка різниця, де їх брати?" У ньому лише почало прокидатися відчуття, що має бути біля рідних. В юності ненавидів дім. Про батька не згадує. Імовірно, любив його більше за матір. Але не відчував взаємності, і це була травма.
П'єса Жадана написана так, що незрозуміло, чи живі люди у ній діють. Чи їх, як у Данте, переправляють через ріку вже в інший світ. Туди, де час завмер.
Війна в цій історії третьою сидить з Антоном і Толіком. І повинна бути за кожним столом в Україні. Бо продовжує ламати свідомість, забирати життя. У п'єсі людина не може зробити вчинок і тому лишається у сірій зоні.
Брати вирішують поточні справи, а це питання – ні. Навіть не говорять. Тема війни не постає. Бояться, що прийдуть "вони". Але – хто? Не зрозуміло, кого бояться, чий блокпост на тому березі. І ця невідомість разюча. Не знають самих себе і нічого не роблять, щоб зрозуміти. Толік закрився, Антон вибудував легенду.
У мого героя вийшло стати самостійним. А решта – ні. Неодружений, дітей не має. У дитинстві врятував брата, коли той тонув. Але перед тим сам кинув Толіка в річку. Прочитав, що треба здійснити якийсь героїчний вчинок. А що робити, коли ніхто в біду не потрапляє?
– Антон і Толік переїхали в Україну з Німецької Демократичної Республіки. З облаштованого побуту радянського військового сім'я потрапила в донбаську розруху початку 1990-х. Жили в будинку з хазяйкою на другому поверсі. Там зараз лежить мертва мати. Батько, відчувши непотрібність, запив. До школи Толік прийшов у ковбойському костюмі. Побили, щоб не виділявся. Батьківщина підганяла його під свої стандарти. Бухав і бубонів, що йому не подобається власть.
Старший брат Антон поїхав абикуди. Він – людина дії. А Толік сам не може навіть поховати матір. Війна проявила це. "Ти схожий на батю" – це найболючіше, чим можуть один одного образити. Не занурюються у причинно-наслідкові зв'язки. Мислять телевізійними штампами. Хоча стоять один за одного горою. Підколювання – теж прояв любові. Просто не знають інших способів її проявити.
Спочатку сприймав Толіка як агресивного й закритого. При першому прочитанні п'єси здалося, що це комедія. Бо в Україні часто сум і сміх, весілля й похорон – поряд. Заглибились у непроговорену любов братів, смуток кожного, коли почали робити виставу. Жадан добре повкручував у текст подробиці. Наприклад, рушник на люстрі. Ми його одразу й не помітили. Антон, коли телефонував меру, став на стілець, бо зв'язок поганий. Це разом із рушником наштовхує на думку, що Толік перед цим думав на ньому повіситися.
Брати не можуть одне одному зізнатися в любові – такій простій, щоденній. У них це якесь слово-табу, що означає слабкість. І створює кострубатість.
Війна – каталізатор людських якостей, випробовування. Потрібна не для сюжету, а для глядача. Щоб за допомогою вистав пройти якісь непрожиті моменти.
Люди на Донбасі – у масі своїй – отакі сірі, як герої Жадана. Не чорні чи білі. Коли ставили з Тамарою Труновою "Погані дороги", я багато передивився документальних відео із сірої зони. Там люди з розбомбленою інформаційною кашею в голові. Їхня реакція на війну – жах, розгубленість. Бачив на тих відео когось приблизно схожого на свого Толіка, завислого у післяшкільному часі.
Його доброю людиною робила дружина Анна. Але у п'єсі не проговорено, що з нею сталося. Загинула – і все. Після її смерті він як особистість зламався. Була мати. Але вони тероризували одне одного. Можливо, винила сина в тому, що Анна померла. А він не міг утекти від цих звинувачень. Приймав і пив.
Сам він нічого зробити не може. Це такий сучасний кухонний експерт. Бачу, як спирається рукою на стіл і розмірковує про все на світі. Він повірив би у плоску Землю, якби по телевізору сказали. Ця людина не мислить критично. Слабкий і безпорадний. Шкода його лише тому, що в нього померла мати. Можливо, Антон міг допомогти брату. Але діяти треба було одразу після смерті Анни, або і ще раніше.
Ми з Толіком одного віку. Телевізор у нас однаковий, я теж застав совок. Люблю цю країну. Не знаю, як мене треба інформаційно бомбити, щоб змінив свої переконання.
Герої живуть у двох світах
– Ідею поставити "Хлібне перемир'я" приніс драматург Павло Ар'єв ще до виходу книжки Сергія Жадана, – розповідає режисер Стас Жирков, 33 роки. – Каже, це про війну. Я йому: "У нас вже є "Погані дороги". "Ні, це інше: про війну без війни.
Намагалися зрозуміти, хто ці люди. Цікаво відшукати, де біль персонажа збігається з болем людини, яка його втілює. Напряму про це не говоримо, але за певними реакціями можу зрозуміти.
Ця історія не могла статися в Києві чи Одесі. Лише в сірій зоні. З людьми зі зміненими свідомостями, нерозумінням, образами. Показуємо буденні сцени. Але це, скоріше, не зовнішнє, а внутрішнє життя персонажів. Бо вони існують у двох світах. От сиджу на канапі й розмовляю, а думками можу бути вдома на кухні, уявляти, як вечеряю з сином. В Антона і Толіка таким іншим життям є війна. П'єса не дає відповіді: чому вона почалася? Лише ставить запитання.
Жадан описує людей, про яких ти не розумієш, вони за чи проти. І це логічно, коли існуєш в обставинах, від яких залежить життя. Цей текст не про поганих чи хороших. А про тих, хто опинився між двох вогнів і має якось виходити з того всього. Як – невідомо. У нас нема відповіді на це запитання, і в них нема. Як далі жити, жоден із них не знає.
Тому у дружини місцевого фермера не народжується дитина. Важливий символ – вагітну звати Марія. Начебто Спаситель має прийти на землю. Але не приходить. Так і в нас рішення щодо Донбасу нема.
2 
1
Коментарі