16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ став програмою здобуття незалежності. Потім ми крок за кроком наповнювали життя радянської України суверенітетом. Це була жорстка боротьба з Кремлем.

Ми знали, що Москва на 21 серпня 1991 року готує підписання нового союзного договору. Зранку 19 серпня до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука приїхали комуністи з Москви – Валентин Варєнніков (командувач сухопутних військ СРСР. – Країна) і Станіслав Гуренко (перший секретар ЦК КПУ. – Країна). Змушували оголосити надзвичайний стан в Україні. Увечері до Леоніда Макаровича поїхали наші люди з Народної Ради.

Я мав ідею – якщо так повернулася доля, значить відкрилося вікно історичних можливостей для створення власної держави. Вважав, що необхідно скликати позачергову сесію Верховної Ради і ставити руба питання про незалежність України. Моя пропозиція повисла в повітрі.

Президія ухилялась скликати позачергову сесію. Треба було зібрати 152 депутатські підписи. Народна Рада наполягала, щоб засідання відбулося 24 серпня.

Матеріали сесії спочатку були засекречені. Можливо, через негативні висловлювання Леоніда Кравчука про Бориса Єльцина, президента Російської Федерації. Пізніше я добився, щоб матеріалам дали статус документів службового користування.

Левко Лук'яненко написав перший варіант Акта проголошення незалежності. Ми з Юрієм Костенком, Олександром Піскуном та з іншими писали низку постанов про заборону комуністичних партій, про переведення під українську юрисдикцію підприємств.

За проголошення незалежності проголосували близько 350 чоловік.

Представники Народної Ради одразу звинуватили тодішнього голову Верховної Ради Леоніда Кравчука в нечіткій позиції та спробах "пройти між крапельками". Були пропозиції відсторонити його від управління і дати повноваження заступнику голови Верховної Ради Іванові Плющу. Це була відповідь комуністам за пособництво ГКЧП.

На наш подив, Акт проголошення незалежності читав не його автор Левко Лук'яненко, а Володимир Яворівський. Кравчук побоювався, що Левка не сприйме комуністична частина Ради. А Кравчуку були необхідні голоси більшості.

Під стінами Верховної Ради збиралися натовпи із синьо-­жовтими прапорами. Вимагали незалежність. Люди дочекались історичної справедливості. Можливо, така нагода випадає раз на тисячу років. Щасливі покоління, які її не змарнують.

Але прапор підняти 24 серпня не вдалося, він замайорів 4 вересня 1991 року.

Повернувся додому пізно ввечері. Сил не було. Батько почав мене вітати, побачивши море синьо-жовтих прапорів у Києві. Це давало відчуття перемоги – раніше батько цього прапора ніколи не бачив. Для нього це було позасистемною ознакою.

Виявлялась воля народу, що давала сили. Змінилось життя цілої нації. В українців з'явилась унікальна можливість побудувати державу за своїми лекалами. Це великий привілей. Незалежна Україна – моє найбільше досягнення. Більшої вершини політичної діяльності не буває.

Країна зробила великі кроки для трансформації, для ривка вперед. Чи використають ці можливості, залежить від політичного класу.

×