Убити ворога – просто. Вбити чийогось батька – ні

На основі інтерв'ю донецького бойовика столичний PostPlayTeaтp створив моновиставу "Ополченці". В центрі Києва найманця випадково зустріла одна з актрис театру. Прем'єра відбулася в січні. Обов'язкова частина спектаклю – обговорення із глядачами. Враженнями від "Ополченців" діляться актриса Галина Джикаєва, драматург Ден Гуменний та колишні учасники АТО

Ден ГУМЕННИЙ, 28 років, співавтор п'єси "Дочке Маше купил велосипед", за якою створили "Ополченців":

– Є три герої – ополченець, журналістка, яка бере в нього інтерв'ю, й акторка. ­Остання коментує думки цих персонажів. Із чимось погоджується, з чимось – ні. ­Робить це щоразу по-іншому, залежно від своїх відчуттів залу на конкретній виставі. Театр не може розв'язати проблему людей у ДНР і ЛНР. Він розтинає цю проблему.

Погоджуємося чи не погоджуємося із сепаратистами – треба дивитися правді в очі, якщо хочемо повернути ці території. Там не лише російські вояки, яких рано чи пізно переможемо, а й величезна кількість людей з іншим світоглядом. Через щоденну втому більшість столичних жителів не помічають переселенців. Роблять зусилля, щоб пройти повз проблему, а не вирішити її.

У залі сидять 10–15 глядачів. Це дозволяє працювати з кожним індивідуально. "Ополченці" виводять їх зі стану комфорту. Розхитують усталений світогляд. Змушують критично подивитися на власну позицію.

Ця п'єса незручна для будь-якого погляду – проросійського, проукраїнського, і для жителя нинішнього Донбасу, і для киянина. Під час вистави критика лунає на всі боки. Наприклад, Україні можна закинути, що головному герою не надали можливість вчасно виїхати з Донецька. Наприкінці спектаклю він каже: "Якась дешева війна вийшла – за жратву й цигарки". Більшість ополченців насправді воюють за їжу.

Людина розповідає про свій біль. Важливо вислухати її. Вбити ворога – просто. Вбити чийогось батька – ні.

 

Володимир, 33 роки, глядач, прізвище назвати відмовився, колишній учасник АТО у складі Збройних сил України:

– "Ополченці" демонструють, що Донбас сьогодні – ракова пухлина України. Її слід видалити будь-яким чином. Але навіщо показувати маячню чоловіка, який не розуміє: хто він. У героя є донька. Він тільки й думає, що її потрібно нагодувати, одягти. Не замислюється: що буде, коли вона підросте, що їй треба дати освіту, пояснити життєві критерії.

Герой живе в Донецьку. Різко стало погано – переїздить в Україну, де в магазинах повні полиці й ніхто не стріляє. Але він не готовий відповідати за свої вчинки: вертається на Донбас, бере автомат і знову йде воювати. Як із таким будувати державу?

– "Я не за Україну", – каже герой. То про що мені, українцю, з ним говорити? Те, що мізків нема, – і так бачу. 70 відсотків донеччан кажуть: "Я ні за ваших, ні за їхніх, моя хата скраю". Такі не йдуть з автоматом на тебе, але призводять до того, що йдуть інші.

Не розумію: навіщо виносити такі думки на театральну сцену? Дограємося, що завтра вийде: які бідні нещасні сепаратисти, українська армія прийшла і все в них відібрала.

Тимофій ЗЛАТКІН, 33 роки, колишній донець­кий журналіст, старший лейтенант Збройних сил України, снайпер, зараз – інструктор із медичної підготовки:

– Побачив чергового довб… ба, який в житті ні х… ра не зробив, лише зачав дитину. І таких – до хріна. І не тільки в Донецьку, а й у Києві. Натворили справ, а тепер себе в позицію жертви ставлять. Жрать йому не було чого. Я звалив із Донецька з рюкзачком у серпні позаторік. Якось вижив, знайшов роботу.

Зрозуміти дебіла можна лише, коли ­опустишся до його рівня. Де він тебе ж і задавить власним досвідом. Хоч би як співчувати й бажати допомогти, витягнути зі стану нижче плінтуса – неможливо. Такі, як герой вистави, самі ввігнали себе в цей стан ще до війни й Майдану. Тисячі донеччан підтвердять: вижити в місті можна й не беручи в руки зброю. Хоча середня температура по місту – саме така.

Не вірю в дієвість підходу, коли з однаковою увагою вислуховують обидві сторони воєнного конфлікту. Це те саме, що взяти воду з чистої криниці і з болота, змішати й видобувати прозорі краплі в цій каламутній рідині.

Галина ДЖИКАЄВА, 46 років, акторка, режисер, виконавиця всіх ролей у виставі "Ополченці":

– Донор цієї історії – чоловік, із яким ми розмовляли, просив не називати його імені. На початку минулого літа ставила спектакль "Сіра зона", оснований на історіях переселенців з окупованих територій. В той час наша акторка зустріла вночі біля супермаркету донецького ополченця й розговорилася з ним. Вирішили відтворити записаний тоді матеріал.

Працювати в цій ролі важко. Ополченець постійно "сидить" у моїй голові. Не можу пропустити через серце, як навчає Станіславський. Відчуваю сильне відторгнення. Розумію бійця АТО, який на сьогоднішній виставі вже через кілька хвилин вийшов із залу. Від глядачів ішла ворожа енергетика. Я – з Криму. Довелося тікати з рідного дому. У справі Олега Сенцова проходила як терористка. На окупованому півострові залишила помираючих батьків. На момент приходу росіян рідний брат був начальником ДАІ Сімферополя. Не розмовляємо з ним. Розповідаю про це, щоб було зрозуміло: у нас із режисером вистави Антоном Романовим – проукраїнські погляди. Як спілкуватися з такими, як наш ополченець, не знаю. Але рано чи пізно – доведеться. Важливо не піддаватися ненависті, гніву, не почати мститися. Інакше Путін переможе.

Театр працює, щоб людина не перетворилася на бидло. А думала, як жити далі. Дуже не хочеться, щоб Україна стала керуватися принципами існування Росії. Треба робити максимум, аби не було таких одноклітинних, як герой вистави. Виховувати мислячого громадянина. Поки що ми не вміємо це робити.

"Если бы дочка на день рождения не просила велосипед, то я бы не пошел в ополчение"

"Я – не патриот Украины, я вообще – не патриот. Я жил 10 лет в Донецке, а в Киеве – первый раз. В Крыму вообще не был. Тупо не было возможности. ­Поэтому я не вижу смысла бороться за Украину, тупо, за Донецк. Это чужая война, и она меня не касается".

"На день рождения нужно было купить ребенку велосипед. На войну я попал из-за денег. 2 тысячи в неделю, кормят, ты ни в чем не нуждаешься. 4 ­годика Маше было. Ну, скажем, если бы она на день рождения не просила велосипед, то я бы не пошел в ополчение. Но дочка просит, поэтому надо разорваться и сделать".

"Папа работает водителем "скорой помощи". Я тоже работал на "скорой". Таксист в меня врезался. Я попал в больницу с переломом спины. Врачи говорили, что ходить буду только с палочкой. Ну, автомоечка, атлетика это все исправили".

"Как попал в аварию – с женой развелись. Отдала мне дочку".

"Какие там россияне? Там, бля, все мои друзья, родственники. Жрать нечего – просто пошли за еду, за сигареты воевать. Потому что выбора нету. Ну, мне говорят: "Оставь свою квартиру, на которую ты полжизни потратил". Оставить, за которую 30 лет работал?"

"На самом деле, это – не украинские военные. Это люди, которые с западэнщины. Прислали повестку: пиз…уй в армию, не будешь – мы тебя посадим. Они отсылают всех на передовую, в горячую точку, и мы там воевали с ними. Мы там осознанно, не то, что контрактник. Если ты пришел, то до конца: либо победим, либо умрем. За свой дом. Ребята брали гранаты – и под танк, как в фильмах про войну. Сам умер, но танк взорвал. Бл… дь, так и было".

"Страшно, когда стреляешь. ­Хочется даже вот так вот в землю. А потом – переломный момент. Планка падает. И тебе это нравится. А потом этого не хватает. Как наркотик. Тупо не хватает. И ты хочешь. Я когда ушел, через четыре месяца – пошел опять. Вот не хватает – и все. Это психологическая штука, непонятная".

"Один мне говорит: зае… ли эти пидарасы. Я бы щас взял автомат и пошел бы со стороны Украины гасить их. Ты шо, йоб…тый? Шо ты мелешь? С какой стороны Украины? Шо ты х…ню всякую несешь? Ты взял бы автомат и пошел к себе на район стрелять своих же друзей?"

"Поцарапал бампер, так мне предлагают сейчас отдавать деньги не дочке своей, которая там под снарядами. Я разговариваю с ребенком по телефону. "Папа, у нас опять стреляют, слышишь?" "Да, – говорю, – слышу, зайка". Ребенку – 5 лет. "Пап, нас опять бомбят". Уже понимает все, осознанно. Раньше было: "Папа, что-то бахает". "Та то, зайка, фейерверки, петарды".

"Лучше уеду в Донецк к своему ребенку, чем буду вам, козлам, выплачивать деньги".

×