30 картин Ганни Криволап представлять у Нью-Йорку. Виставка "Стрічки" триватиме в Українському інституті Америки з 25 вересня по 10 жовтня
Почала серію роки зо два з половиною тому, якраз перед Майданом. Їхала машиною й побачила ці стрічки. Вони розвівалися на вітру, як долі. Дивишся й розумієш, що люди, які їх зав'язували, мають різні долі. Хтось відривається, і вітер несе його кудись далеко. Інші зостаються. Коли писала, думала про Україну. Коли малюєш за кордоном, одразу згадуєш Батьківщину.
У "Стрічках" звернулася більше до української символіки, ніж до барв. Ці стрічки під час весіль зав'язували нареченим на щастя. Певно, це було якесь моє власне передчуття перед подіями, які трапилися в Україні зовсім скоро.
Картину показала чоловікові й батькові. Тато спочатку не зрозумів, що це. Пояснила, і йому дуже сподобалося. Чоловік одразу впізнав це місце. На Київщині є село Засупоївка, там наша дача. У Засупоївці нас багато працює: батько, я – недалеко, потім – Микола Кононенко, він класичний живописець, ще кілька художників. По дорозі з села до Яготина є міст із дуже красивим краєвидом. Саме там висить решітка з цими стрічками. Її можна було просто сфотографувати – вже був би твір мистецтва. Малювала спочатку в голові.
Кожен колір несе свій настрій. Тому намагаюся пропустити цю серію через різні кольорові стани – від білого до чорного й червоного. Чорне – цікаве емоційно. Кольорові стрічки на чорному, як вони зникають вночі, як їх вітер роздуває, як у тебе їх забирає темрява. Коли писала першу картину з цієї серії, був настрій чистоти й легкості. Тому тут світлий фон.
Над "Стрічками" продовжую працювати. Зараз у серії близько 15 робіт. Десять із них повезу до США. Ще візьму картини з циклів "Криниці" та "Горизонти".
Кілька років живу за кордоном. Це нічого не змінило. А може, на ностальгічних нотах підсилило відчуття України. В Боснії та Герцеговині дивитися картини ходять переважно самі художники. Або музиканти. У нас аудиторія значно ширша. А в Німеччині на виставки вишиковуються черги.
Про Україну в світі знають переважно через війну. Навіть на великих аукціонах наш живопис йде як відділення російського. Треба створити інституції для просування нашого мистецтва за кордоном. Віктор Пінчук ніби займається цим, але він переважно привозить іноземних художників в Україну.
Мій чоловік працює в банку. Під час зустрічей він каже: "Дружина в мене художник". У відповідь чую: "Ой, і я малюю" чи "І в мене малює". Прошу, щоб краще не говорив, що я – художник. Хай думають, що просто фарбую стіни. Тому що між мистецтвом для насолоди і професією художника є велика відстань. Не завжди отримуєш задоволення від роботи. Вона виснажує, іноді зводить з розуму.
Малюю щодня, по 5–6 годин. Це як спорт чи балет: необхідне постійне тренування і для рук, і для голови. Робота художника – це інтерес тривалістю в життя. Завжди знаходиш, над чим працювати.
1 
1
Коментарі