Любов – це дар. Але щодня потрібно щось робити, аби вона не згасла

Головна відмінність Києва від Варшави, Будапешта чи Парижа – це кількість і якість культурних подій світового рівня на рік, – каже режисер Владислав Троїцький

Рік тому ви казали, що Майдан народив сенс творити в Україні щось вартісне. Але зараз знову період зневіри й апатії, часто чути слово "зрада".

– Його говорить внутрішній раб у кожному з нас. З Майданом з'явився пласт людей, які знають, що потрібно робити. Волонтерський рух триває. У Києві за останній рік з'явилось багато привабливих кафешок, крамничок. Начебто споживацький, але це вже рівень, коли розумієш: "Це – моя земля". У Львові таке є давно. Київ лише почав цим наповнюватись.

Частина майданівців і волонтерів пішли на державну службу. Зможуть зламати чи реформувати систему?

– Уся теперішня система управління сконструйована за Союзу. Державні інституції – це цвинтар. Тому зусилля тих, хто йде у владу, подібні реформам на кладовищі. Можна покрити надгробки золотом, облагородити доріжки, але воно так і залишиться цвинтарем. Як тільки маєш якусь ідею, з-під каменюк вилазять кадаври (живі трупи. – "Країна") і починають молоти всіляку спекулятивну гидоту: "Ти замахнувся на традиції, ти – не патріот". Нема місця, де можна реалізувати системний успішний проект. Усе позитивне робиться на колінах. Нова Україна перебуває в неконкурентних умовах зі старою.

Що робити: ламати інституції, йти в андеґраунд?

– Потрібна політична воля. Є приклад поліції. Треба відійти вбік і абсолютно на чистому місці формувати новий формат освіти, культури, медицини, вирощувати кадри. Європейські, американські фонди готові підтримувати такі ініціативи. Але вони не розуміють, із ким в Україні вести діалог, бо чиновники – тотально некомпетентні.

 

Головна відмінність Києва від Варшави, Будапешта чи Парижа – це кількість і якість культурних подій світового рівня на рік. Мистецтво визначає свідомість. Як тільки сформується серйозне культурне поле, люди інакше почнуть ставитися до політики. Перестануть давати хабарі, бо це суперечитиме їхнім етичним принципам.

Якби мали розвинену культуру, реформи просувалися б швидше й успішніше?

– Було б зріліше суспільство. В Європі таке, але не воно добилося цього добробуту і свободи. Їх попередники 100‑200 років тому пролили за це кров. А нинішні європейці – ситі і втомлені. Європа – у серйозній кризі. Демократія в наявному вигляді перестає працювати. Політики грають у популізм, який подобається неосвіченій безвідповідальній масі. І яка-небудь Марін Ле Пен (лідер партії Національний фронт у Франції. – "Країна") починає перемагати.

Україна спромоглася на Майдан – горизонтальну організацію, що діяла тривалий час. Там був запит на найкращі якості людини. А зараз нам знову підсовують систему, якій потрібні не ангели, а демони.

Чому за два роки не вдалося перенести Майдан на всю країну?

– Це був перший публічний простір, де кожен міг щось зробити. Хороший політик має створювати такі місця для інноваційної молоді. Її небагато, але вона будуватиме Україну.

Я, зі своїм утопічним світоглядом, планував працювати на великому просторі – це може бути, приміром, колишній завод. Його віддають різним суспільним ініціативам за пільговими умовами: наприклад, в оренду за 1 гривню на рік. Там виникають театри, знімають кіно, реалізовують освітні програми – все, що завгодно. Держава кілька років оплачує комуналку й трішки фінансує технічне обслуговування простору. А далі середовища, які виникнуть там, повністю даватимуть собі раду. Головне – запустити модель. Зробити сітку таких просторів по Україні.

Таке можливо вже тепер?

– Багато розповідав про це різним чиновникам, міністру культури В'ячеславу Кириленку. Кажуть: добре, але не зараз. Бо з бюджетних 2,5 мільярда гривень на рік 90 відсотків іде на підтримку всіляких театрів, спілок письменників, композиторів. І поламати це – надзвичайно складно. У театрі оперети – зали повні, квитки продаються. Водночас він – національний і дотаційний. Коли будь-якому іноземцю кажеш про це – він не вірить. Це теж саме, якби уряд США фінансував Бродвей (сітка комерційних театрів у Нью-Йорку на найдовшій його вулиці Бродвей – "Країна"). Це ж комерційний заклад. А в нас приміщення здають колективу театру за гривню на рік, фінансують із бюджету зарплати, частково – комунальні. Весь дохід від продажу квитків лишається в театрі. А вони ще й скаржаться: нема грошей на постановки.

Я півроку провів на всіляких нарадах. Здавалося, від цього буде якась користь, бо всі піддакували моїм ідеям. Але потім починаються відстрочки, треба підготувати законопроекти, пройти через парламентські комітети. Як тільки починають таке говорити, значить це – величезне ніколи.

З ансамблю Вірського можна зробити такий балет, як грузинський "Сухішвілі", що літає по світу. Наші навчені не гірше. Можна поставити сучасну хореографію на основі народного танцю. Але нащо? У них і так гарантоване фінансування.

Кириленко уже рік на посаді міністра культури. Як оцінюєте його роботу?

– Він точно не дурень, але дуже досвідчений політик. У такій системі найкраще – робити вигляд, ніби щось втілюєш.

Але без Мінкульту не можна. Всією цією махіною треба хоч якось управляти. Якщо всіх позвільняти, то хор Верьовки разом з ансамблем Вірського влаштують на Майдані "Ще не вмерла Україна". Точно вийдуть. Я це відчув у Театрі опери й балету. Одразу всі об'єднуються проти зовнішнього ворога, хоч одне одного дуже не люблять. Як казала Фаїна Раневська: "Проти кого дружите, дівчатка?" Такої єдності колективу, яким вони виступили проти мене, не бачив. Хоча я лише сказав: "Давайте зробимо модерновий театр". А зробив єдине – забрав із холу труси (у театрі відбувався ярмарок білизни. – "Країна"). Дуже мутна історія. У директора театру розпитував, хто вигодоотримувач трусів – не знає. Управління культури – так само. Є ще пекарня і секретний буфет – це все в театрі. Коли пробував говорити про професіоналізм, мені кричали: "А ти нот не знаєш!" Хоча до чого тут ноти? У вас срач, світла нема нормального. А постановки виглядають, як 50 років тому в райцентрі.

Майдан показав, що руйнувати вміємо, але будувати поки що не навчилися?

– Це – перехід на новий рівень свідомості. Його потрібно буде здійснити. Головне зараз для України – навчитися довіряти одне одному і втілювати успішні проекти. Демократія – це праця. В любові – так само. Звичайно, любов – це дар. Однак щодня потрібно щось робити, аби вона не згасла в повсякденності.

Зараз ми – на межі. Але дедалі більше людей, які роблять хороші сучасні справи: волонтерять, ІТ-проекти, відкривають кафе, магазинчики. Якщо таких назбирається 5–7 відсотків – це вже буде майже перемога. Але доведеться ще й усім узятися за руки. Сам у своєму закапелку не виживеш.

Новий театр може зараз народитись?

– Може, але не в цих старих театрах.

Можливо, ми "нетеатральна" країна? А, наприклад, співоча й поетична.

– У ХІХ столітті за часів Крушельницької, Саксаганського сформувалась офігенна традиція українського музично-драматичного театру. Потім був модерновий Леся Курбаса. Після Другої світової в Україну принесли російський реалістичний театр. А традиція музично-драматичного померла. Ми – через "ДахаБраха", Dakh Daughters – спробували її відновити. Є ще театр Курбаса у Львові.

Google уклав рейтинг найпопулярніших ­запитів серед українців 2015 року. У десятці: "50 ­відтінків сірого", Жанна Фріске, серіал "­Останній ­москаль".

– Потрібно віддати належне Путіну. Російська влада у 2000-х серйозно фінансувала культуру, будувала театри, влаштовувала фестивалі. А в нас тоді нічого не відбулося, хіба локальні культурні ініціативи. Однак усе сходило нанівець, бо не було затребуване верхівкою. Політичний істеблішмент не цікавиться мистецтвом, у нього примітивне розуміння світу.

×