Кожному важливо відчувати себе почутим

У ніч на 11 березня в Лос-Анджелесі, Сполучені Штати Америки, відбудеться 96-та церемонія вручення "Оскара". У номінації "Найкращий документальний повно­мет­ражний фільм" на премію Американської кіноакадемії претендує українська стрічка "20 днів у Маріуполі".

Про фільм розповідають режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василиса Степаненко. У лютому-березні 2022 року вони утрьох працювали в оточеному Маріуполі як команда інформаційного агентства Associated Press. Фіксували воєнні злочини росіян. Крім них, міжнародних журналістів у місті не було

 

Мстислав Чернов, 39 років:

Кіно не може, на жаль, вплинути на хід війни. Але допомагає не забувати того, що сталося, зберегти власну історію. Сподіваюся, "20 днів у Маріуполі" стане підтримкою для українців, які втратили сім'ї та місто, що його окупувала Росія. Кожному, особливо тим, хто переживає трагедію та біль, важливо відчувати себе почутим. Можу сказати маріупольцям: світ вас чує і пам'ятає. "Маріуполь" ніколи вже не буде просто словом. Це символ боротьби.

Фільм на сьогодні отримав 28 нагород міжнародних кінофестивалів і премій. Але всі ці відзнаки – не нам, а маріупольцям. Кожна нагорода – ще один крок до того, що трагедії Маріуполя не забудуть. Для українського кіно це теж важливий крок. Наших кінематографістів знають, цінують і цікавляться їхньою творчістю в усьому світі. Проте попереду ще багато роботи для всіх.

Чи буде "Оскар", це запитання до суддів. Я виконую свою роботу як документаліст і режисер. Але надважливо, що тему України представлено на найпрестижнішій кінопремії світу. Завдяки цьому навіть люди, які не цікавилися тим, що в нас відбувається, дивляться й дізнаються більше про злочини Росії. А найцінніше, коли після перегляду запитують: "Чим ми можемо допомогти Україні?"

Протистояння російській пропаганді та дезінформації – системна, скоординована робота уряду та громадянського суспільства. Популяризація української культури, мови, кіно, фотографії, освіта, професійна й об'єктивна журналістика – це тільки деякі аспекти. Радий, якщо моя робота теж допомагає. Нині працюю над новим документальним фільмом і книжкою, а також підтримую колег разом з Українською асоціацією професійних фотографів.

Журналісти допомагають фіксувати докази воєнних злочинів, але завдання розслідування та покарання злочинців лежить на міжнародній судовій системі. Як і всі українці, я сподіваюся, що справедливість буде досягнута.

Маріуполь завжди був і залишиться в моїй пам'яті прекрасним українським містом. Прикладом того, які могли би бути інші міста Донеччини й Луганщини, що не були окуповані Росією з 2014 року. На жаль, тепер справжній Маріуполь живе тільки в наших серцях.

Євген Малолєтка, 37 років:

Увесь світ уже частково бачив кадри з Маріуполя на телебаченні чи в інтернеті. Але коли іноземці дивляться "20 днів у Маріуполі", вони занурюються в ці події та переживають їх із нами. Форма кіно дає більше часу як на перегляд, так і на осмислення. І ми помітили, що фільм розкриває людям очі. Ця стрічка мусить бути в історії кіно, бо не дасть забути про трагедію та допоможе майбутнім поколінням вивчати ці події.

Хотілось би зняти більше. Але неможливо розказати все про війну в одному кіно. Нашим завданням було висвітлення гуманітарної ситуації в місті. Були інші події, які сталися після нашого виїзду. Шкодуємо, що не могли їх задокументувати. Наприклад, бомбардування драмтеатру. Ми й нині стаємо свідками великої кількості подій. Бачимо, як калюжа крові стала озером, а потім морем. Цього не можна оминути, а приховати й поготів. Українці та весь світ запишуть цю історію і не дадуть росіянам її переписати.

Думаю, ніхто не може оминути увагою таку глобальну війну. А фільм вийшов сильним, б'є в саме серце. Увага до нього за кордоном – результат великої роботи команди продюсерів, яка повірила у проєкт. Але якби стрічка була посередня, її не відзначила б міжнародна професійна спільнота. Номінація на премію Американської кіноакадемії продемонструвала: українці довели, що не гірші за іноземців. І хто, як не ми, має показувати й розказувати все зсередини, занурюючись у саму глибину горя, яке переживає кожна сім'я. Перемога на "Оскарі" важлива не тільки для нас, а й для кожного маріупольця. Нагорода дасть більше переглядів, що сприятиме більшому розумінню іноземцями подій в Україні.

 

Сила українців – у правді й фактах. Що більше буде мистецтва, то більше на Заході й на Сході нас зрозуміють. Важливо продовжувати це в різних напрямах. Як фотограф бачив миттєвий ефект від світлин. А кіно працює на довгу перспективу та продовжить ту роботу, яку було зроблено.

Ми тримаємо зв'язок із маріупольцями. Спілкуємося майже з усіма, кого відзняли. Ті, хто був із нами там, – це сім'я. Після Маріуполя ми багато висвітлювали бойові дії та знімали звільнені території. Це боляче й рутинно. Але маємо працювати сьогодні, щоб завтра було що пам'ятати.

Гадаю, ще зарано говорити про втрачене, бо ситуація міняється. Маріуполь швидко змінювався після 2014 року й зазнав великої трансформації за 86 днів облоги. Але сподіваюся, що буде можливість знову пройтися пірсом, полежати на піщаних пляжах і скупатись у рідному Азовському морі.

Василиса Степаненко, 24 роки:

Трагедія Маріуполя – це трагедія кожного українського міста й України загалом. Завдяки фільму світ буде знати про це хоча б на прикладі Маріуполя, який став символом цієї війни. Стрічка дає надію на те, що всі воєнні злочини ніколи не будуть забуті, а смерті тисяч українців не стануть просто статистикою.

Понад рік показуємо фільм у різних куточках світу. З першого дня бачу в очах розуміння. Багато глядачів плаче під час перегляду. Частина з них до цього не знала, що сталось у Маріуполі. Після сеансу зазвичай мовчать, бо складно говорити. Але потім спілкуємося. Це найважливіше: щоб розуміли та відчували. Стрічка також дає їм якесь глибинне відчуття присутності й діалогу з маріупольцями та всіма українцями. А ми ще розповідаємо про те, що нині відбувається. Наголошуємо: війна триває, люди продовжують гинути.

Світове визнання фільму означає, що його подивиться якомога більше іноземців. Це дає мені радість, якої вже давно не відчувала. Ми постійно працюємо на різних ділянках фронту, в містах під ракетними атаками, на де­окупованих територіях. Продовжуємо документувати багато воєнних злочинів. Перебуваємо поруч із співгромадянами, які переживають найстрашніші та найскладніші події свого життя. Ніщо так не дає надію, як усвідомлення того, що світ знає, відчуває та підтримує. Що людям навколо не байдуже до твого горя. А всі наші матеріали, сподіваюся, використають для розслідування злочинів проти людяності. І всі відповідальні особи отримають покарання.

У контексті номінації на "Оскар" я казала би про перемогу навіть не українського кінематографа, а людяності взагалі. Це важливий, важкий і щирий фільм. Показує трагедію, героїзм і почуття – бажання жити, любити, підтримувати одне одного. Думаю, нікого не залишає байдужим. Напевно, саме тому Американська кіноакадемія звернула увагу на стрічку. Неможливо пройти повз – це питання людяності. Головне, що історії маріупольців тепер завжди житимуть у думках людей. Перемога ж на "Оскарі" буде для нас не святом, а додатковою можливістю розповісти про Маріуполь, інші міста й українців.

Ми знайшли майже всіх маріупольців, які були в кадрі. Багато хто з героїв фільму приходив на покази. Дехто навіть їздив із нами в інші країни, щоб поділитися власним досвідом із тамтешньою публікою. А нам багато хто каже: "Дякую за те, що зафіксували та показали нашу історію". Це найцінніші слова. Тому що ми зробили стрічку про цих людей і для них.

Маріуполь асоціювався в мене з морем. У літо перед повномасштабним вторгненням місто було мирне, гарне, добре. Здавалося, що йдемо тільки вперед. Потім побачила, як воно руйнується, відчула це на собі. Досі пам'ятаю кожен свій день там, повітряні хвилі від авіаударів і сотні загиблих. Ми взагалі не сподівалися, що зможемо вижити й виїхати. Нині Маріуполь нагадує місто-привид. Але все одно маю надію, що в нього буде світле майбутнє, всі люди зможуть повернутися до власних домівок і жити своїм життям.

3 українські фільми часів незалежності номінували на "Оскар". Два попередні – теж документальні стрічки, які потрапляли в ту саму категорію, що й "20 днів у Маріуполі". Але це були копродукційні картини іноземних режисерів. 2016 року на премію Американської кіноакадемії претендував фільм американця Євгена Афінеєвського "Зима у вогні: Боротьба України за свободу" спільного виробництва США, Великої Британії й України. Це одна з перших стрічок про Революцію гідності. А 2023-го – "Будинок зі скалок" данця Сімона Леренґа Вільмонта, створений у копродукції Данії, Швеції, Фінляндії та України. Розповідає про Центр соціально-психологічної реабілітації дітей у раніше прифронтовому, а нині окупованому Лисичанську Луганської області. "20 днів у Маріуполі" – перший суто український фільм, що змагається за "Оскар". А Мстислав Чернов – перший український режисер, який став оскарівським номінантом

Знято найгірші речі, можливі в людському існуванні

– "20 днів у Маріуполі" – один із найбільш значущих українських документальних фільмів та одна з найвиразніших стрічок про російсько-українську війну. До того ж це непересічне явище в міжнародному контексті, – каже кінокритик Олександр Гусєв, 44 роки. – Є чимало фільмів, змонтованих із відео­матеріалів, знятих очевидцями та жерт­вами воєнних злочинів. Однак важко пригадати іншу стрічку про страждання цивільного населення під час збройного конфлікту, створену професійними кінематографістами й журналістами, що свідомо залишилися в зоні бойових дій, щоб стати літописцями того кінця світу, який переживають міста й села на війні. Важко згадати ще якусь роботу, в якій із такою професійною майстерністю і виразністю було б знято найгірші речі, можливі в людському існуванні.

"20 днів у Маріуполі" – також цікаве висловлювання про значення, природу та моральні дилеми документалістики. Не меншою мірою, ніж мужність і вірність професійному обов'язку Мстислава Чернова та його колег, вражає їхня здатність знаходити хисткий баланс між фіксацією реальності та вторгненням у неї. Між готовністю фіксувати граничні прояви страждань і скорботи та бажанням допомогти.

Це потужне, актуальне кіно, тема якого зрозуміла та важлива для американської аудиторії. Крім того, фільм був лауреатом найавторитетнішого кінофестивалю у США "Санденс", мав американський прокат, отримав багато схвальних відгуків у профільних виданнях, добре відомий тамтешній кіноспільноті.

Хоч би з якою іронією приймала "Оскар" значна частина міжнародної кіноспільноти, премія Американської кіноакадемії залишається однією з найвідоміших та найповажніших. Нагорода для "20 днів у Маріуполі" матиме певний ефект для підвищення загального авторитету українського кінематографа, а увага до вітчизняного мистецтва має особливу важливість під час війни.

Та найважливіше те, що йдеться про головну кінопремію держави, яка є нашим наймогутнішим союзником. Перемога саме цього фільму з огляду на його проблематику сприятиме підсиленню уваги та співчуття американців до подій в Україні. Стане для когось аргументом проти позиції трампістів, які намагаються позбавити нашу країну американської допомоги.

×