"Фільм "Памфір" пояснить, чому маємо такий міцний характер"

З 17 по 28 травня дві українські стрічки візьмуть участь у паралельних програмах 75-го Каннського міжнародного кінофестивалю. Режисери Дмитро Сухолиткий-Собчук і Максим Наконечний розповідають про свої фільми

"Памфір" – програма "Двотижневик режисерів", режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, 39 років

– Леонід повертається із заробітків. Працював на будівництвах в Європі – від Польщі до Іспанії. Чоловікові близько 40 років, має недобудовану хату, одружений. Стоїть перед дилемою – залишитися вдома чи знову поїхати. Сім'я хоче, щоб залишився. Особливо 14-річний Назар, який мріє вперше піти з батьком на Маланку. Син влаштовує Леонідові несподіваний борг, який чоловікові потрібно віддати. Доведеться згадати своє контрабандистське минуле. Одна з кількох наскрізних ліній у фільмі – на що здатна людина заради рідних і близьких. Також це кіно про стосунки в родині. Головний герой переводитиме певні сімейні надломи з перманентного стану в активний. Випускатиме цю лаву назовні.

Дія відбувається на заході України. Регіон, до якого прикута переважно туристична увага, чи якоюсь мірою фольклорна, бо тут збереглося багато традицій, обрядів. І кожен район має свої відповідно до історичного й культурного підґрунтя.

Чому обрав Маланку ключовим елементом сценарію? Підкреслює, що в місці, де розгортається сюжет, стикаються різні світи. Я виріс і сформувався на Буковині. Тут для багатьох сіл саме Переберія на Щедрий вечір із 13 на 14 січня є основним елементом формування ідентичності. Дотримання традицій часто стає своєрідною ініціацією молодих чоловіків у доросле життя. Свого часу декілька років витратив на створення документального фільму "Красна Маланка" (картина вийшла 2013-го, розповідає про підготовку і проведення карнавалу на Маланку в селищі Красноїльськ Сторожинецького району Чернівецької області неподалік кордону з Румунією. – Країна). У ньому фіксував усе як гість. В ігровій стрічці в мене з'явилася свобода вибору будь-якого персонажа, його трактування.

 

Головний герой має прізвисько Памфір. У мене зазвичай буває, що історія має мікроімпульс. Далі обростає поглядом під різними кутами, еволюціонує, персонажі міняють характери, розвиваються. Памфір – збірний образ. Почув це ім'я, коли знімав "Красну Маланку", – здалося містичним. Так звали літнього чоловіка, й усіх із його родини теж називали Памфірами. Типова штука для заходу України – мати подібне прізвисько. Тобто людину можуть звати, скажімо, Михайло Бучик, але на неї казатимуть: "А, то Нестор із горба", на честь якогось предка, який чимось запам'ятався всім. Це такий собі вербальний герб родини, який передається поколіннями.

Що ім'я Памфір означає в долі сім'ї Леоніда? У кіно буде кілька відповідей на це запитання.

Разом з акторами на тиждень створили такий собі "Доґвіль" (драма данського режисера Ларса фон Трієра 2003 року, в якій майже відсутні декорації, – Країна) – репетиційний фільм у закритому приміщенні. Знімали з реквізитом, подекуди – з костюмами. Це для мене напівфабрикат, де можна намацувати, як будувати картину. А це один із невіддільних етапів роботи над фільмом, дає розуміння, куди рухатись. Показує діалоги, чи працює та або інша сцена. В театрі таке називається застільною читкою. Це ще й економить бюджет фільму. Щоб потім уже не різати відзнятого матеріалу.

Після затвердження виконавців поїхали на три місяці в експедицію в Карпати, де проводили репетиції та роботу над діалектом. Основним місцем зйомок стали дві орендовані хати в селах Топільче й Зелене Верховинського району Івано-Франківської області.

Під час роботи над "Красною Маланкою" чимало довідався про карнавальне дійство. На текстуальному рівні від хлопців із цього фільму багато узяв головний персонаж "Памфіра". Коли з'явився сильний виконавець ролі Олександр Яцентюк, то фінальну версію сценарію перепрограмовував під нього. У Леоніда з'явилися незламність, непорушність. У першому варіанті сценарію це була скореніша людина, яка, радше, приймала те, що їй доля дає. Внутрішній стрижень, харизма виконавця головної ролі перетворила Памфіра на людину, яка йде до мети всупереч усьому.

Якісь події в сюжеті не змінював під Олександра Яцентюка, лише філософію життя головного героя. Коли знайомлюся з актором, головне – знайти з цією людиною спільну мову, узнати її погляди, переконання. Насамперед дивлюся на глибину особистості, а потім – на професійний досвід. Актор може швидко перевтілюватися, фіксувати емоційні стани, володіє собою як інструментом, а глибина особистості не залежить від професії.

Фільм "Памфір" розказує, хто такі українці і якими ми є. Картина бере до уваги події після Майдану й початку гібридної війни на Донбасі.

 

Каннський фестиваль як майданчик важливий для голосів з екрана про нас. Бо присутність українців у культурному полі необхідна. Також важливий і голос автора фільму, який спілкується з міжнародною пресою. Розповідатиму, що відбувається нині в Україні, про важливість уваги до війни. Хоч фільм і не про події на фронті, пояснить світовому глядачу, чому маємо такий міцний характер.

Українські кінокола обурила участь у конкурсній програмі 75-го Каннського кінофестивалю фільму "Дружина Чайковського" російського режисера Кирила Серебреннікова. Треба не припиняти говорити про те, чому це неправильно. Бо в повітрі висить позиція Заходу, що виправдовує російських дисидентів. А річ же не в тому, підтримує митець з РФ дії Путіна чи ні, а в тому, що йде війна. І в ній будь-який представник російської культури є адвокатом зла, свідомо чи ні. У нас в Україні це очевидно. Але щоб доносити це до інших фестивалів, треба, щоб якнайбільше наших режисерів брало в них участь. Щоби це були дискусії, діалоги в міжнародній пресі, які дадуть зрозуміти, що такий стан справ неможливий під час війни.

Бо, запрошуючи російське кіно, ви робите послугу агресору. Ці режисери, може, й проти Путіна, але якщо пошкрябаєте будь-якого російського ліберала, однозначно знайдете там носія імперської ідентичності. А це і є наріжним каменем. Росія – наш ворог.

Голос російських дисидентів має звучати лише в їхній країні, до своєї публіки мають звертатися, засуджувати війну, а не по міжнародних фестивалях кататися.

Зараз знімаю документальний фільм. Багато їжджу Україною. Картина пов'язана з війною і тим, як вона впливає на нас і змінює країну.

"Бачення метелика" – програма "Особливий погляд", режисер Максим Наконечний, 31 рік

– Аеророзвідницю добровольчого батальйону Лілю, позивний "Метелик", звільняють за обміном після двох місяців у російському полоні на Донбасі. Вдома на неї чекають чоловік і мати, а також побратими й посестри. Після повернення до рідного Києва лікується.

Це історія про те, як людина після важкого досвіду намагається відбудувати нормальне життя, але травма не відпускає. В образі Лілі спостерігаємо прийняття і проживання стану жертви і трансформацію в рятівницю самої себе. Попри всі виклики жінка знаходить сили жити далі.

2017-го монтував проєкт "Невидимий батальйон" про воячок, які брали участь у бойових діях на Донбасі. Почав заглиблюватися в контекст жінок на війні та відмінностей їхнього досвіду.

Одна сказала, що для неї найстрашніший був полон. Навіть домовилася з побратимами, щоб убили її, якщо буде ризик потрапити живою в руки ворога.

У процесі дослідження теми десятки людей ділилися своїми спогадами про перебування на фронті. Зокрема ті, хто пережив сексуальне насилля.

У творчій команді й акторському складі також були волонтери, лікарі, чинні військові, ветерани, колишні полонені. Вони не тільки виконували свою роботу в кадрі й поза ним, а й розповідали власні історії. Це був максимально інклюзивний процес на всіх етапах. На знімальному майданчику не було людей, які не мають стосунку до війни або не були залучені до неї.

В усіх історіях схоже було те, про що ми й робили фільм, – велика сила життя й наш природний потужний потяг до виживання.

Війна позначається насамперед на стосунках із близькими. Може як зміцнити їх, так і зруйнувати в безлічі варіантів. Так чи інакше війна все ускладнює. У нашій історії те, що відбулося з героїнею, впливає на взаємини з найближчим оточенням. Бо вона пройшла через те, що не всі здатні осягнути. Це один із моментів, з яким нині стикнулися всі українці: щоб зрозуміти якийсь досвід повноцінно, його треба пережити. Маємо просто бути цього свідомі.

Головна героїня дослухається до себе, починає розуміти свої проблеми і потреби. Бо стає погано, коли інші не слухають і не бачать, що з нею відбувається. Звертається до рідних, друзів, психологів. Це невіддільний елемент будь-якої історії про виживання – вчасне прохання про допомогу. У тій чи іншій формі ми показуємо всі можливі варіанти підтримки, які може й має отримувати людина з таким досвідом.

Зробили героїню саме аеророзвідницею, бо це ключова складова ведення війни. 2014 року ми тільки почали розуміти її важливість і необхідність, розвивати цей напрям армії та озброєння.

Також аеророзвідка – характерний вияв жіночої оптики. Дає змогу запобігти великій кількості втрат. Є захистом. Виникає спроможність більше бачити і знати. Це теж корелює з тим, що відбувається з героїнею. Або ж унаслідок чи всупереч пережитому вона бачить і знає дещо більше.

Аеророзвідка ще й візуально виразна. Ми вклали образ польоту у стрічку. Зробили важливим елементом візуальної оповіді точку зору з висоти пташиного лету.

Історія прийшла до мене, коли почав думати, що чекає на жінку-військову в полоні. Що може видаватися для неї страшнішим за смерть. Деякі відповіді з'являються самі. Уже потім зрозумів: люди, які пройшли через такий досвід і змогли вижити, переступити через це, є моральними орієнтирами для скаліченого війною суспільства.

Ця тема болісна й непроста. Тому ми не просили нікого ділитися нічим конкретним. Ми просто відкривались і слухали їхні історії. Звертали увагу на те, що людина запам'ятовує, що готова розповісти, що здається важливим.

Маргариту Бурковську обрав на роль на ранньому етапі написання сценарію. В акторки цікава й нестандартна манера існування й у житті, й у кадрі. Вона безпосередня й тому правдива. Маргариті не обов'язково щось проговорювати або робити якісь конкретні жести, рухи, реакції, аби щось прожити. Її акт акторства може бути неочікуваним, але точно попадати в персонажа.

З початком повномасштабного російського вторгнення фільм актуалізувався. Показує, як війна була присутня в нашій реальності до 24 лютого.

Регулярно з'являються нові свідчення статевих злочинів росіян. Але це не виникло зненацька. Сексуальне насилля завжди було елементом боротьби проти нас, знищення нашої ідентичності, свідомості, гідності. Змінився лише масштаб.

Для міжнародної аудиторії "Бачення метелика" буде про відкриття та ознайомлення з важливими для нас питаннями. Вдасться донести нашу історію через погляд і свідчення напряму зсередини. Цим фільмом ми говоримо від імені українців, травмованих війною. Але цей голос поданий не з конвенційної позиції, бо не про чоловічий досвід.

Канни – це змога для режисерів отримати увагу й розголос. Необхідно, щоб контекст сучасної України був представлений на цьому фестивалі. Поки що фільми зі Східної Європи сприймають як монолітний продукт культурного поля, в якому все ще домінує Росія.

Нам важливо бути присутніми у другій за значущістю програмі "Особливий погляд", спрямованій на відкриття як нових імен у кіно, так і нових оптик, мов, контекстів. Треба гідно заявляти, що ми – самостійний культурний суб'єкт. Наші митці виробляють автентичний продукт, що генерує окрему самостійну ідентичність – українську.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×