Чим привабливий Шекспір? У нього вбивають і тут же сміються з цього

Роль своєї мрії репетирує 60-річний київський актор Олег Примогенов. Гратиме найманого вбивцю у виставі "Палац насолод" за мотивами п'єси "Герцогиня Амальфі" Джона Вебстера. Прем'єру постановки 37-річного Максима Голенка запланували 6 і 7 червня у театральному центрі "Пасіка" при Києво-Могилянській академії

Мріяв про цю роль ще з інституту. Тоді прочитав "Герцогиню Амальфі", ми з Григорієм Гладієм хотіли ставити цю виставу. Думав, залихвацько зіграю, молодий був. Зараз більше не можу стрибати на лозі, як Стецько зі "Сватання на Гончарівці", я вже Кандзюбенко. В оригіналі п'єси мій персонаж – молодий. Ми ж зробили його в літах, після зони. Режисер запропонував грати діда, який ходить-бурчить, коїть зло і весь час кається. Йому соромно, але що поробиш – час такий.

Мій персонаж Даніель де Босола, в адаптації – Данило, наче мандрівний самурай, що шукає собі господаря. У Вебстера він затятий, а мій відтягує будь-яку дію. Сидить, бухає, не хоче ні з чим зв'язуватися, але доводиться. Цинічний, афористичний, іронічний. Митрополит задавив бабцю і на нього звалив. Довелося відсидіти, за це Данило вимагає нової роботи й грошей. Готовий зрадити будь-кого через зиск. Єдиний, хто наприкінці залишиться живим. Хоча в оригіналі п'єси помирають усі. Але Данило каже: "Якщо є влада, я житиму також". Зробити так переконав режисер. Обізвав мене переходящим червоним прапором. Бо нічого не закінчується. Бандити в нашій країні ніяк не втихомиряться, доводиться чекати від них нових викрутасів.

Текст класний, я ще пододавав свої апарти – звернення до глядача. Вразило, як середньовічний сюжет лягає на наші реалії. Досліджуємо, як зло підлаштовується під добро. У середні віки казали: зло вміє змінювати форми і викручуватися, бо розуміє: йому залишилось мало часу. Вебстер передбачав, що насправді злу нема кінця. Це як колись нам заборонили п'єсу "Стійкий принц". До КДБ викликали. Ми писали пояснювальну записку в ЦК партії, що іспанський драматург Педро Кальдерон де ля Барка не дожив 400 років до Жовтневої революції, але у своїй творчості передбачав її.

 

Над Данилом скоріше сміюся. Він – мілкий, в'їдливий, прикидається нещасним і водночас хоче мати зиск скрізь, стовідсотковий пристосуванець. Але навіть свої злодійські обов'язки виконувати лінується.

Важко сказати, хто став прототипом Данила для мене. Я виріс на Посту-Волинському, це – Чоколівка, бандитський район Києва. Надивився на тодішніх авторитетів. Злодії, з одного боку, веселі балагури, з другого – запросто можуть підрізати. Мені також пхали ножа в спину.

Київські старі блатні пісні пам'ятаю. Коли у виставі вбили служницю вдови, ми тягнемо труп за мотузку по сцені, а мені крутиться: "­Гулял с тоски, упал с доски, разбился на куски". І в "Павлику Морозові" за Подерв'янським я повставляв частушки.

На телебаченні як режисер робив кримінальну програму "Чорний квадрат". Вигнали. Казали, що смішні сюжети знімаю. Відповів: якщо про ментів знімати серйозно, ще смішніше вийде. Якось упіймали негра, він проковтнув пакети з наркотиками. Привезли в лікарню на промивання. Лікар вставляє клізму, а поруч – мент із дрючком: "Якщо від кайфу зараз кончиш, я тебе так придубашу! Лежиш тут, кайфуєш". Негра помістили в камеру. Сидить насуплений, не хоче у нас зніматися. А з ним – двоє бувалих, усі спини в церквах-хрестах. Він уперся: "Я не понимайт, я – иностранный подданый". А зеки кажуть: "Приходите через неделю, он у нас Шевченко и Лесю Украинку цитировать будет".

Граємо в Києво-Могилянській академії. За задумом художника, посеред сцени буде басейн. Нам хоча б два рази зіграти. А далі доведеться шукати новий майданчик.

Хочу відкрити в Києві "Містеріум-театр" і ставити барокові п'єси шекспірівської доби. В усіх країнах Європи є шекспірівські фестивалі. Навіть у бідній Вірменії, а в нас – нема. Голенка узяв би за головного режисера, щоб не микався по провінції. Відповідних акторів набрали б. Класична шекспірівська трупа – це чотири жінки і 12 міцних, різнохарактерних мужиків. Братися за таку ідею в моєму віці важко. Але жоден час не був для театру добрим. Треба робити щось тепер. Виховувати акторів, щоб не кричали й не співали, а точно висловлювалися, чіплялися за характер зубами. Чим привабливий Шекспір? У нього вбивають – і тут же сміються з цього. В Америці чи Англії актори на сцені за півсекунди здатні вибухнути і сховати емоцію. Можуть ходити, наче по лезу бритви: він – нормальний і раптом наче от-от збожеволіє. А до українців довго доходить – що треба робити. Називаю нашу акторську школу замріяно-заквітчаною.

"Палац насолод" – п'єса миколаївського драматурга Віктора Понізова за мотивами "Герцогині Амальфі" англійця Джона Вебстера, сучасника Шекспіра. "Амальфі – це найвідсталіша область на півдні Італії, така собі Хацапетівка", – каже Примогенов. Місцевий герцог і кардинал хочуть знищити свою сестру-вдову, щоб забрати її землі й капітал. Вона таємно виходить заміж удруге, аби все зберегти. У сучасному варіанті Понізова кардинал стає керівником обласної єпархії Московського патріархату, герцог – начальником УМВС області. Їхня сестра – вдова губернатора. Жінка таємно одружує на собі прес-секретаря, переписує на нього заповіт, народжує дитину. Героя Примогенова – колишнього зека Данила влаштовують до неї водієм. Він має дізнатися, кому належить спадщина.

×