У житті нічого не буває випадково. Люди шукають себе і роблять свій вибір осмислено. Навіть псевдоніми або просто псевдо. Скажімо, Панас Мирний чи Іван Багряний — тут і позиція, тут і наповнення слова, тут і маніфестація моральних критеріїв та принципів.

А в політиці як? Я ось зачепився за назву партії Петра Порошенка "Солідарність" і задумався: а власне, що це за солідарність і кого з ким? Я ж пам'ятаю пропагований Юлією Тимошенко солідаризм. Невже в цих двох заклятих "любих друзів" така єдність у поглядах, таке прагнення подружити капітал і найману працю? Чому ж вони ось уже ціле десятиліття щось не поділили?

Як і будь-яка інша проблема, "Солідарність" має свою історію — не в перебігу подій, що віддамо дослідникам, а в перебігу пошуку. Пошуку Петром Порошенком свого політичного бренду. Дитя кучмівщини з її цинізмом і культом хапального рефлексу, він шукав себе в політичному спектрі великого капіталу з полярними псевдо. Будучи мажоритарником, Порошенко в третьому парламентському скликанні опинився в СДПУ(о). Соціал-демократії там не було й крихти, але було вже (о) — об'єднання невідомо чого з хижим бізнесом, в якому звична для нормального підприємництва цивілізованість не ночувала. Це, мабуть, і був перший крок до солідарності невідь чого з чимось.

Наступним кроком у пошуках себе для Порошенка стала Партія регіонів, де він був одним із засновників й очільників. Але щось значиме йому не світило. Він же хоч і свій, та не донецький. Тому далі він уже в "Нашій Україні", двічі покумлений із Віктором Ющенком, таким собі месійкою, який обіцяв йому чи не друге місце біля себе рідного, яким проте довелося поділитися з леді Ю. Що й спричинило пожежу в стані оранжади.

Ось так дійшло до "Солідарності", яку чомусь приписали до лівих, хоча ліву руку там завжди перебивала права без будь-якого натяку на їх рівноправність.

Чому "Солідарність", що за псевдо стоїть? Ну, звісно ж, є такий популярний у польській політиці бренд, ось і притулили його як натяк на відведену йому роль в Україні. Тільки ні разу наша "Солідарність" не заявила про себе в ролі польської — у стосунках народу і влади.

Що таке польська "Солідарність"? Не буду розводитися про Валенсу і все, що пов'язане з ним і що поховане розслідуванням його зв'язків із КДБ. У ролі цього зовсім не профспілкового за масштабом руху були значиміші речі, особистості та коди. Мало хто знає про роль Єжи-Яна Пахльовського, першого чоловіка Ліни Костенко — письменника й інтелектуала, у захисті народу від режиму Ярузельського. Ось що розповідає їхня донька Оксана Пахльовська: "В 1970 році, коли за наказом Ярузельського розстрілювали робітників на судноверфях, батько став між робітниками і силовиками, власним тілом буквально захищаючи протестувальників. Якби тоді інтелектуали не кинулися на захист, то тих робітників у портових містах перестріляли б".

Порошенківська "Солідарність" у своїх рядах інтелектуалів не мала й не має, на прю з режимом і на захист трудового народу не ставала. Участь самого Петра Олексійовича в помаранчевих подіях та Революції гідності приводила його до влади, але у владі він був при всіх режимах, при всіх президентах, починаючи з патріарха олігархату Кучми.

Хоча якби "Солідарність" була солідарна з народом, а не тільки з капіталом, вона не допустила б ні такого зубожіння трудящих, ні такого падіння економіки, ні такої тарифної політики, ні девальвації гривні й моралі в політиці. Якби! Бо, навіть маючи сьогодні ніким і нічим не обмежену владу, партія Порошенка не висунула зі своїх лав жодного Пахльовського. Зате запросила до нападу на українців розорителя Бальцеровича, наче своїх мало.

Для нашої "Солідарності" нема нічого святого. Та й про які святощі для неї може бути мова, коли при її кермі такі улюбленці патрона, як перебіжчик Луценко, спадкоємець Волкова при престолі Кононенко, куми і кумасі? Деолігархізація, деофшоризація й децентралізація стали модними її брендами, але від брендів до дії — відстань у три екватори.

А чому все так, чому високі передвиборні зобов'язання Петра Олексійовича нічого не важать і не виконуються? Тому що він — не політик, а бізнесмен при владі. Звісно, формально він — політик, і політик досвідчений. Але вишкіл у нього — кучмівський, а не європейський. І ні освіченість, ні знання мов від цього не рятують.

2006 року, коли я був головою підготовчої групи і робочої президії першої сесії Верховної Ради, у нас із Петром Олексійовичем стався інцидент.

Тоді Ющенко і Тимошенко, а Порошенко був із ними в одній команді, вели недобру гру з соціалістами, що зрештою й призвело до неможливості створити з ними коаліцію. Я в інтерв'ю одному з інтернет-ресурсів заявив, що не голосуватиму за Порошенка як за голову Верховної Ради. Він прийшов до мене і запитав, чому я, як він сказав, моральний авторитет нації (я таким себе ніколи не вважав, був тоді просто популярним журналістом і депутатом, але так сказав він), не хочу підтримати його, молодого політика. Я й тоді сказав, і зараз повторю: особисто проти нього нічого не мав і не маю. Він за особистими якостями міг бути спікером. Просто та помаранчева трійця негайно розвалила б Верховну Раду та поховала всі надії народу через їхню війну один з одним. Здається, Петро Олексійович зрозумів це.

І зовсім не якісь особисті злі почуття рухають мною, коли пишу ці непрості й для мене, і для нього рядки. Мені сумно від того, що дані народом повноваження Петро Олексійович використовує не для того, щоб Україна стала справедливою соціальною державою, а для задоволення олігархічного класу. Сумно від того, що Україна опускається в безодню злиднів та занепаду. Сумно від його кадрової політики, політики непотизму і кумівства. Сумно від того, що заявлена ідея солідаризму націлена на протилежне — народ збагачує олігархів, а його обдирають до нитки. Порошенко продовжує той переділ, який генерували його попередники — на користь правлячого класу. Цей переділ руйнує не тільки економіку, а й мир у суспільстві, веде до барикад, а не до будівництва держави, розхитує державність як ідеал українства. Сумно, Петре Олексійовичу, сумно й гірко. Шукайте Пахльовських, а не бальцеровичів — своїх, українських, питомо наших. І не тільки правих, а й лівих — європейського штибу. Вони в нас є. Звісно, не серед кив, волг і луценків, а серед тих, кому болять не тільки свої бізнеси, а передовсім доля країни і народу. Учіть наших мільярдерів бути такими лівими, як американські, котрі діляться з народом.

Поки ж, як писала велика Ліна, "Сатана перехрестився. І нічого". Ось де ми з вами живемо. Із Сатаною, що кладе на себе хрест. Невже вам із ним комфортно, пане президенте?

×