Темами передвиборної кампанії стають незаперечні істини, проти яких важко сперечатися. "Наша Україна" вирушила у похід проти депутатської недоторканності, яка у нинішньому вигляді справді застаріла. Вона була потрібна у кучмівські часи, коли чимало тодішніх депутатів-опозиціонерів винятково через неї могли тримати непохитну позицію. Процедура зняття цієї самої недоторканності теж виглядає архаїчно. Долю депутата у разі порушення проти нього кримінальних справ має вирішувати парламентська більшість — та сама, проти диктатури якої і був винайдений цей механізм. Свого часу на цей парадокс наражалися відомі опозиціонери — Степан Хмара та Юлія Тимошенко.
Перша теза передвиборної кампанії колишнього в"язня сумління — лідерки БЮТу — теж не викликає заперечень. Потребу нової конституції, про яку вона говорить на телеекранах і в пресі, важко заперечити. Адже політична криза, яка призвела до розпуску парламенту, стала наслідком кризи Конституції. Вона ж не дає відповіді навіть на базове питання усякого демократичного ладу — президент чи парламентська більшість мають вирішальний вплив на призначення прем"єр-міністра.
Політики вирушають найлегшим шляхом
І хто вже заперечуватиме потребу стабільності та розвитку, про які каже Партія регіонів? Звісно, чи пов"язані стабільність і розвиток із "регіоналами", — питання спірне.
Може здатися, що це дуже добре, що політики пропагують незаперечні тези, які ще й не суперечать одна одній. Але чи можлива у такому разі серйозна політична дискусія, яка і є сенсом передвиборної кампанії?
Політики вирушають найлегшим передвиборним шляхом — пропонують абсолютні позитиви, які важко заперечити. Усякий, хто виступатиме проти скасування депутатської недоторканності, потреби конституційних змін чи економічної стабільності, потрапить у дуже незручну ситуацію. Тому політики не відповідають на ідеї політичних конкурентів, пропонуючи, натомість, свої політичні аксіоми.
Але ж свобода вибору полягає в тому, що виборець, прислуховуючись до діалогу політичних сил, обирає найкращу для нього політичну перспективу. Наприклад, потрібно підвищувати чи знижувати податки, і для кого саме? Або кому надавати економічні преференції — міжнародному бізнесу, що дає якісніші й дешевші товари, чи вітчизняному виробникові, який дає робочі місця? Першу позицію могли б відстоювати, зокрема, українські ліберали, а другу — українські консерватори.
Коли ж немає такого діалогу, передвиборна кампанія перетворюється на розмову сліпого з глухим. А виборці порівнюватимуть, що краще — зелене, квадратне чи солодке?
3 
1
Коментарі