Першу грошову винагороду за військовий успіх у війні з німцями отримав українець Олександр Молодчий. Він разом з товаришами по 81-й авіадивізії у ніч на 8 серпня 1941 року скинув бомби на гітлерівський Берлін. Про це одразу після повернення льотчиків розпорядився особисто Сталін. Вперше до прогнозованих державних нагород — героїчний луганець, зокрема, удостоївся звання Героя Радянського Союзу — і традиційної подяки Верховного було долучено "конверт" із 2 тисячами рублів, що дорівнювало приблизно чотирьом-п'яти тогочасним зарплатам.

Тим же наказом вводили норму й надалі за подібні подвиги "кожному члену екіпажа видавати по 2 тисячі рублів". Згодом стали заохочувати грошима й артилеристів, танкістів, піхотинців. Поступово створили систему грошової винагороди за військові успіхи.

Але чи треба платити за те, що є першочерговим обов'язком громадян? Навіщо це зробило тогочасне керівництво країни? Воно сумнівалося в своєму авторитеті? Не вірило, що народ на дурняк захищатиме рідну землю від чужеземних загарбників? Чи може не мали жодної ваги державні нагороди? На три запитання — три "ні": влада Сталіна була абсолютною, патріотизм аж зашкалював, а кавалери Золотої Зірки і позолочених радянських орденів ходили в таких кумирах, що годі й уявити. Тоді навіщо було підживлювати патріотизм презренним металом?

Напевне, від розуміння, що війна — це робота. Така ж, як у шахтаря і металурга, лише важча й кривавіша. Смертельно небезпечна. Є роботою навіть війна, яку нав'язали ззовні, війна свята і справедлива, коли зброю беруть в ім'я честі і свободи. Зрештою — заради власного життя. А якщо будь-яка війна є роботою, вона має спиратися на матеріальні стимули. Більш дієвого мірила людським здобуткам не придумано. На орден з подякою ні їжі, ні одягу для сім'ї не купиш і дітей з дружиною не нагодуєш і не одягнеш.

Нині Україна веде таку ж війну, яка тривала з фашизмом у 1941–1945 роках. Навіть ще більш святу і справедливу, бо жодним державним порухом не спровокувала агресора й на чуже навіть подумки не зарилася. До того ж Україна в ході боїв змушена займатися ­відновленням армії, розмитої й роззброєної ворогом. То може є сенс згадати про систему грошової винагороди, перевірену досвідом війни з гітлерівським фашизмом?

Повітряний флот участі у війні з російськими загарбниками практично не бере. Проте, аби завершити "льотну тему", з якої почав, скажу: починаючи з 19 серпня 1941 року за кожен збитий літак супротивника повітряні винищувачі отримували 1000 рублів. За виконання п'яти бойових вильотів їм виплачували 1500 рублів, за 15 — належала урядова нагорода і 2000, за 40 бойових вильотів льотчика-винищувача представили до звання Героя Радянського Союзу й він збагачувався на 5 преміальних тисяч. Середня зарплата робітника на початок війни становила 324 рублі.

Проте особливості війни України з російськими загарбниками такі, що для нас актуальніше поглянути, як заохочувалися наземні війська, зокрема — за знищення ворожої бронетехніки. Влітку 1942 року, коли німецькі панцерники успішно наступали, командир і навідник батареї за підбитий танк отримували по 1000 рублів, інші бійці гарматного розрахунку — по 300. Напередодні "битви моторів" на Курській дузі обнародували нові "танкові" розцінки: влучний постріл став коштувати вдвічі менше, скоротили до 200 рублів виплати й гарматній обслузі. Зате ввели премію в розмірі 1000 рублів "за особисто підбитий або підпалений танк супротивника за допомогою індивідуальних засобів боротьби". Тобто — за вмілий кидок "коктейлю Молотова". Якщо в знищенні брала участь "група бійців-винищувачів танків", суму збільшували наполовину й ділили порівну. Танкістам за ураження "Тигра" нараховували від 500 до 200 рублів. Платили й за виведення з поля бою пошкоджених танків, окремо — за ремонт бойових і допоміжних машин. За евакуацію з-під вогню свого важкого танка премія була вдесятеро вищою, ніж за підбитий ворожий панцерник, — 5000 рублів.

Не заперечую вирішальної ролі патріотизму у війні з путінською Росією. Багато співвітчизників пішли на фронт, не питаючи не те що гривні — навіть каски чи бронежилета. Єдине, що просили — зброї.

Патріотизм нинішніх наших оборонців не можна грошима ні виміряти, ні замінити. Але багато їхніх сімей напряму залежать від того, скільки батько або син заробить на передовій. За спиною кожного воїна, крім України, — стоїть його родина, де він — опора і годувальник. І чоловік, ідучи на війну, має бути певен: кожним своїм здобутком — підбитим танком, знищеною гарматою, збитим ворожим літаком, влучним снайперським пострілом — він не лише наближає перемогу, а й заробляє для своїх рідних гроші. Він має знати також, що є законодавчий акт, згідно з яким держава у випадку його загибелі виплачуватиме родині достойну і наперед обумовлену суму грошей.

Не знаю, наскільки гроші здатні підвищити градус патріотизму. Певен в іншому: війна — це робота. Важка і кривава, смертельно небезпечна робота. А якщо воно так, то й відкидати матеріальну складову не слід.

×