Національна рада з питань телебачення і радіомовлення незаконно продовжила ліцензію "Інтеру"

Не було жодного охоронця нацистського концтабору, який визнав би провину й поклав на себе відповідальність за вчинені злочини. Усі вказували на обставини, в яких опинилися. Не в тому місці і не в той час. Пояснювали, що їхня службова ретельність обумовлювалася не усвідомленням власної зверхності над людьми. Вона була наслідком складних переплетінь писаних і неписаних правил, що домінували тоді в суспільних взаєминах. Були, мовляв, невинними виконавцями чужих наказів. Стежили за порядком, перевіряли наявність електричного струму по периметру табірної огорожі. Чемно супроводжували людей до газових камер — такий тоді був закон життя. Проте коли інші вмирали від обмеження громадянських прав, від виснаження, голоду чи хвороб, їхній власний соціальний статус передбачав добротну уніформу, начищені до блиску чоботи й чималий шмат сала та хліба.

У лютому 1940-го мою родину у вагоні для худоби вивозили до Сибіру. За два місяці дороги попався один жалісливий "охраннік". Якщо мій дядько, 3-річна дитина, просив крізь заґратоване вікно: "Товаріщ, дай води", той міг з даху вагону зачерпнути трохи снігу — пів солдатського "котєлка". Більш нічого. Не своїм же мав ділитися. А що робота в нього така, так він чоловік "малєнький", гвинтик. Робить тільки те, що кажуть. Таке життя.

Тижнів зо два тому повідомили, що в Німеччині засудили 96-річного охоронця концтабору. Знайшлися таки люди, що добилися. З німців. У нас — ніколи й нікого за злочини большевизму не засудили. Ті партійці, урядовці, прокурори, судді та охранніки, як суспільна скверна, за законом сполучених посудин, перелилися в нову, відроджену Україну. З методами державного управління, телефонним правом, договорняками. Вони в пошані, з привілеями, власними учнями та послідовниками. Зберігають здатність перешкоджати здоровому розвитку суспільних і правових відносин. Ленінопад і декомунізація хіба розпочинають процес очищення.

У червні 2015 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення незаконно продовжила ліцензію телеканалу "Інтер". Після кількох попереджень і звинувачень у непрозорій власності. ­Всупереч власним неодноразовим публічним запевнянням, що відтепер, після Майдану, все буде справедливо і за законом. Але сталося як завжди.

Чому незаконно? По-перше, тому що закон забороняє Нацраді продовжувати телекомпанії ліцензію на мовлення, якщо її засновником є іноземна юридична особа. У випадку "Інтера" це "Общественное российское телевидение".

По-друге, тому що "Інтер" у заяві не вказав достовірно своїх власників. Це зобов'язувало Нацраду відмовити в її розгляді.

По-третє, тому що Нацрада не з'ясувала, хто насправді є власником "Інтера". Не встановила, чи виконуються норми закону щодо відсутності серед власників офшорних компаній та обмеження іноземного капіталу 30 відсотками статутного фонду компанії.

Нарешті четверте — термін ліцензії "Інтера", відповідно до закону, закінчився 2011 року, продовжувати його 2015-го підстав не було. Ліцензія мала чітко встановлений термін: із 23 жовтня 2001-го до 23 жовтня 2011 року. Але 2007-го, в непередбачений законом спосіб, Нацрада вписала в документ термін дії до 1 липня 2015 року.

Рішення називалося "Про попередні заходи з впровадження цифрового мовлення в Україні". Приймалося воно в незаконний спосіб, у порядку якихось домовленостей між "Інтером" і ­Нацрадою. "Інтер" за власний кошт розбудовував для себе телевізійну мережу й переходив на цифровий стандарт мовлення до 2011-го. Передбачалося, що 75% контенту буде українською. На дворі вже 2016 рік — ані цифрової мережі "Інтера", ані 75% ефіру українською. Це рішення Нацради ухвалювали Віталій Шевченко — голова, Ігор Курус — заступник голови, Юрій Плаксюк.

Багато хто каже: "Які до них претензії? Не самі ж приймали рішення, не їхня ініціатива. Усім відомо, в яку будівлю і в який кабінет веде це питання. Спішно анулювавши попередження і проголосувавши за продовження ліцензії "Інтеру", члени Нацради лише "відробили" своєму працедавцеві "хлібне" призначення. Хоч вони й "незалежні", але чого варта ця незалежність? Якщо в них не приймуть річний звіт, усіх буде звільнено. Одним словом, "гвинтики". Отже, поіменно: Юрій Артеменко, голова Нац­ради. Ольга Герасим'юк, перший заступник голови. Григорій Шверк, заступник голови у червні 2015 року. ­Катерина ­Котенко, відповідальний секретар. Олександр Ільяшенко, Сергій Костинський, Олег Черниш, Владислав Лясовський, Віктор Понеділко, Тетяна Лебедєва, Андрій Мирошніченко, Тетяна Мокріді — члени Національної ради.

Доповідав на засіданні Григорій Шверк. Він послався на наявність юридичної експертизи, що буцімто свідчить — законних підстав для відмови в продовжені "Інтеру" ліцензії немає. Присутня на засіданні група підтримки, в особі народних депутатів Королевської, Мірошниченка й Павленка, продемонструвала повну солідарність із членами Нацради. Оцінила "високу професійність" працівників її юридичного управління. Але насправді ніякого "юридичного висновку" не було. Григорій Шверк публічно сказав неправду. Згодом, лише на вимогу суду, мені надали копію "службової записки" на ім'я голови Нацради за підписом начальника юридичного управління Уляни Фещук. Там зазначено, що управління не мало повноважень робити "юридичний висновок" із даного питання. Це не передбачено в його повноваженнях. Чому ж тоді Шверк збрехав? "Для пущей важності", бо фраза "юридичний висновок" на публіку звучить ґрунтовно і переконливо.

До речі, щодо переконливості. За письмовою оцінкою професора Івана Ющука, висновок у службовій записці є "смисловою нісенітницею, позбавленою будь-якого сенсу" і "має ознаки словесної маніпуляції". Чому ж тоді ця "смислова нісенітниця" і "словесна маніпуляція" змусила членів Національної ради проголосувати за продовження ліцензії "Інтеру"? Чи можна допустити, що вони мали одночасне помутніння свідомості? А може існували якісь інші, переконливіші аргументи, поза процеду­рою публічного розгляду, що змотивували таку, подиву гідну, одностайність? Очевидно, члени Нацради в цю несенітницю і не вчитувалися. Використали той папірець для позірного обґрунтування наперед заданого результату голосування.

Ніхто з членів Нацради навіть слухати не хотів про те, що виступ Григорія Шверка є неправдивий. Із неприхованим роздратуванням вони цікавилися хіба що тим, чому не поважні телекомпанії, а якесь там "Малятко ТВ" вплутується у процес ухвалення рішень і вимагає якоїсь законності. "Куди тобі зі своїми халявами та на панський двір". Для справедливості: Юрій Артеменко порекомендував нашому представнику подати до суду на Нацраду за незаконне рішення про відмову телеканалу "Малятко ТВ" у наданні ліцензії в мережі "­Зеонбуд". Мабуть, як компенсацію. Наче води дав напитися. Зі снігу, на "півкотєлка". Ось такі паралелі.

Мова йде не про телеканал, а про засіб й інструмент війни

Цими днями в суді слухають справу за позовом телеканалу "Малятко ТВ" до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо незаконного продовження ліцензії телеканалу "Інтер". Але мова йде не про телеканал, а про засіб й інструмент війни, який ворог у нашій же хаті використовує проти нас. Один із фронтів пролягає саме по цій лінії протистояння. На суді привернула увагу майже тотожність текстів Нац­ради та "Інтера". Хто й під чию диктовку їх писав? Представник Нацради ствердила, що писала сама. Те саме сказав про себе і представник "Інтера". А ось учений-мовознавець професор Олександр Пономарів, порівнявши ці тексти, дійшов висновку — їх писала одна й та ж людина. Величезна кількість збігів і характерних помилок. Зараз Григорій Шверк — уже народний депутат України від Блоку Петра Порошенка, а Уляна Фешук — член Нацради за квотою президента. "Правильні" рішення потребують відповідної обслуги. А це в нас не осудно ні законом, ні суспільством.

Володимир КМЕТИК, засновник і директор телекомпанії "Малятко TВ"

×