Людина, яка представилася офіцером добровольчого батальйону "Донбас", у присутності 150 осіб висунула ультиматум президенту країни. Дійство освячував присутністю нардеп Юрій Дерев'янко. Усі разом чекали приїзду лідера "Руху нових сил" Міхеіла Саакашвілі.
Така новина розійшлася країною в суботу.
Давайте в неї вчитаємося. У центрі Києва зібралася невелика юрба більш чи менш випадкових громадян, частина з яких прийшли за гроші. Незнайомець у воєнізованому однострої оголосив загрозливий ультиматум керівникові держави. Хто він — міський божевільний або реальний представник збройного формування — невідомо. Був присутній народний депутат, але він не представляв жодної політсили. Зате за лаштунками маячила тінь натхненника акції, який згідно з українськими законами, не має права на політичну діяльність у країні, оскільки формально не є її громадянином.
Уявити подібне ще десь неможливо. У США військовику, який виступив з ультимативними погрозами на адресу президента, заломили б руки раніше, ніж він зійшов би зі сцени. А агресивного пошукача політичного притулку витурили б з країни протягом кільком годин. Те саме зробила б Грузія, кожна цивілізована країна.
Україна ж виявляє нелогічну терпимість до порушників закону. Йде на поводу у авантюристів і напівкримінальних нахаб, що прикриваються депутатською недоторканністю. Чому знову демонструє нездатність захистити демократичні інституції? Хіба це невміння не є однією з причин наших територіальних втрат і, зрештою, війни на Донбасі?
Біда в тім, що претенденти на булаву, і просто політичні реваншисти, розглядають вуличні протести як рядовий інструмент боротьби. Що відрізняється від інших лише кількістю залучених коштів.
Таким є негативний наслідок двох українських Майданів.
Згадаймо, як раділи прибічники Саакашвілі, безкарно розірвавши державний кордон, аби грузинський варяг міг повернутися в Україну: "Порошенка ніхто не захищатиме".
На жаль, їхнє переконання не безпідставне. І справа не в нинішньому президенті.
В Україні вкорінилася показова традиція. З перших днів президентства й не залежно від результатів діяльності, в суспільну свідомість утовкмачується думка про нікчемність верховника. Конкуренти розпочинають реванш одразу після програшу. На радість, а нерідко й за прямої підтримки зацікавлених країн-сусідок. Тож, коли черговий політичний вожак, скориставшись прорахунком влади, виводить людей на вулицю, суспільство практично не має сумніву у злочинній гріховності чинної влади. Як і у силовій формі її зміни.
Неконституційний метод зміни влади припускають і ті, що покликані захищати конституційний і державний лад. Силова, збройна сторожа нашої з вами законності. Вони не мають президента за символ держави, гаранта Конституції. Верховну Раду також не сприймають як законодавчий орган незалежної держави.
Можливо, наших силовиків якось не так виховують. А можливо, це й наша з вами провина. У критичні моменти історії ми вбачаємо в них не представників закону, а ледве не персональних захисників режиму Януковича, Ющенка чи Порошенка.
Силові структури мають виходити не з кар'єрного розрахунку, не з політичних перспектив, а з вимог закону. І не вираховувати, хто переможе у протистоянні. Суспільство також має вимірювати їхні дії законом, а не тим, на чиєму боці вони стояли у вуличному протистоянні.
Чому українські силовики не виконують вимог закону під час безчинств, організованих в умовах війни заїжджою особою без громадянства?
Наші з вами захисники припускають перемогу новоявлених "революціонерів". За умови якої вони з ревнителів закону перетворяться на його порушників. З усіма судовими наслідками. Тому безпечніше домовитися чи перестояти. Залишивши демократію, Конституцію, державний устрій — не діючу владу — без захисту.
Як залишили у вирішальний момент без захисту Україну 2014 року перед підлими й підступними діями гібридного ворога.
2 
1
Коментарі