Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер якось згадував, що його на роботу в Білий дім запросив не тодішній президент країни, а мультимільярдер Нельсон Рокфеллер. Олігарх, який не займав ніяких державних посад, прийняв молодого юриста у своєму офісі й сказав:

— Ми вирішили вас призначити...

Це наочно ілюструє суть державного устрою найбагатших країн світу. Насправді ними правлять не політики, а олігархи.

У США 85% економіки контролюють 50 сімей. Вони не просто власники компаній чи банків — олігархи за допомогою свого капіталу вирощують політичних і громадських лідерів, розставляють на головні державні пости своїх людей, розвивають підконтрольні мас-медіа. У них чіткий підхід: щоб у суспільстві був мир і спокій, треба давати народові достатньо коштів на нормальне існування та задоволення своїх матеріальних, культурних і духовних інтересів. Необхідно опікуватися медициною, культурою, релігією, спортом, мистецтвом, безпекою громадян і країни. А також постійно підтримувати в народі ілюзію демократії —  тобто, що він сам обирає собі правителів і вирішує важливі питання свого життя.

Насправді ж люди обирають тих, кого їм підсовують за допомогою політтехнологій. А країною керують інші. Олігархи не рвуться на державні пости, а воліють за краще перебувати в тіні. Їх об"єднує спільна мета: створювати умови для успішного ведення крупного бізнесу та суспільного розвитку. Тому міжкланових розборок там практично не виникає.

Нас іноді дивує, як в Америці доньку мільярдера можуть покарати за керування автомобілем у нетверезому стані. Або примусити якогось багатія сплатити податки та штраф від прихованих прибутків. Але для американської олігархії важливо демонструвати силу держави, непідкупність влади й однаковість закону для всіх. Для цього можна пожертвувати, наприклад, тим-таки власником Майкрософту Біллом Ґейтсом, якого якось оштрафували за порушення правил конкуренції на ринку. Бо доля окремого багатія — ніщо в порівнянні з непорушністю суспільного устрою, який зветься буржуазною, тобто олігархічною, демократією.

В Україні фактично сформувалися три олігархічні групи: київська, дніпропетровська та донецька. Між ними й досі триває підкилимна боротьба, яка вихлюпується на народ у вигляді так званих політичних криз. Причина банальна: ще не вся власність у країні поділена. Але водночас українська та американська олігархії суттєво відрізняються за природою.

Скажімо, засновник династії Рокфеллерів Джон Девідсон-старший свої перші гроші  заробив у восьмирічному віці — виростив на продаж індиків. Отримав 50 доларів, які позичив сусідові під великий відсоток. Ставши найбагатшою людиною країни, примушував своїх дітей доношувати старі речі й тримав їх у суворості. Його дружина все життя проносила обручку вартістю 118 доларів, але ніколи на це не нарікала.

Більшість українських мільярдерів — із колишньої партійно-господарської або комсомольської номенклатури

Більшість же українських мільярдерів — із колишньої партійно-господарської або комсомольської номенклатури. Вони розбагатіли всього за кілька років, використовуючи недосконалість законодавства, старі зв"язки та розбалансованість державної машини. Інші починали з криміналу. Діти наших скоробагатьків стають депутатами, їздять на "бентлі", носять годинники вартістю в сотні тисяч доларів і відверто хизуються своїм становищем та статками.

Політичні й економічні кризи й негаразди в країні закінчаться тільки тоді, коли остаточно ствердиться влада олігархів і коли вони усвідомлять свою місію та домовляться між собою. Тоді одразу стане природною "широка" коаліція, успішно запрацюють уряд і парламент.

×