Два століття тому Наполеон Бонапарт заснував у Парижі Національний інститут східних мов і культур. Французька імперія за його часів розросталася, модернізувалася й дедалі відчутніше потребувала фахових китаїстів, русистів, арабістів, індологів — для дипломатичної та всякої іншої служби.
Україністики там, звісна річ, не було. Бо ж і країни такої не існувало на політичних, а отже, й ментальних картах світу. 1991 року, однак, її контури проступили на європейських мапах, мов давні написи з-під багатьох шарів фарби. А ще за тринадцять років тi контури замерехтіли, здається, і в європейських головах.
Кілька таких голів знайшлося і в згаданому інституті, де їхні організаційні зусилля увінчалися конференцією на українську тематику. А щоб не була для французів занадто екзотичною, її присвятили постаті більш-менш знаного ними російського письменника Гоголя, котрий, виявляється, був ще й українцем.
Тож саме довкола подвійної ідентичності Гоголя, його впливу на новочасну російську та українську свідомість та місця в давніших і нинішніх українсько-російських ідеологічних баталіях точилися основні конференційні дискусії. При кінці хтось із публіки визнав, що погляд українських дослідників на всі ці проблеми надзвичайно цікавий, але добре було б почути ще й думку їхніх російських колег. Українці напівжартома відповіли, що думка російських колег була чудово представлена на конференції колегами французькими — на що ті кислувато всміхнулися, відчувши, вочевидь, сумнівність українського компліменту.
Проте рано вони сумували, а українці тішилися. Варто було науковим диспутам плавно перейти у післяконференційний фуршет, як у центрі столу опинився дебелий молодик із громовим голосом, що його хтось представив як видатного актора — "из самого Петербурга!". На радість присутнім молодик узявся читати фрагмент із "Тараса Бульби" — зрозуміло, з другої редакції, котра не раз і не два згадувалася на конференції як зразок гоголівського сповзання в імперський маразм, з усіма прєлєстями православія, самодєржавія і народності. Актор читав із фальшивим пафосом доби розвиненого соціалізму — щось середнє між Тіхоновим, який озвучує "Малую землю" Брежнєва, та Лєвітаном, що оголошує чергове зведення Совінформбюро.
Актор нарощував пафос, а публіку охоплював істеричний сміх
Художня самодіяльність тривала добрих півгодини, протягом яких Тарас Бульба встиг не лише уколошкати свого зрадливого сина, а й спромігся помордувати з козаками незліченну кількість усілякої шляхти, розграбувати найкращі й найбагатші замки, повиливати навіщось на землю вікові меди-вина, порубати й поспалювати дорогі сукна, поглумитися над капосними білогрудими панянками — прямо на вівтарях, а тоді підпалити їх для повнішого тріумфу православної віри та пожбурити в той вогонь клятих католицьких немовлят, прохромивши їх попередньо списами. І померти врешті й самому по всіх цих геройських діяннях під лядськими тортурами, провістивши звитягу "білого царя" над усім світом. Присутні мляво аплодували й ніяково перезиралися, наче гості, яких зичливий господар змусив слухати затяжні й недолугі варіації на піаніно власного сина-вундеркінда.
Справжнім тріумфом Гоголя став, однак, неформальний прийом у французького екс-посла, де з"явився той самий актор із кількома російськими приятелями.
І доки присутні розкошували добрим вином та невимушеними розмовами, російські братове прикінчили кілька пляшок віскі та коньяку, необачно виставлених господарем, і запросили актора знову щось прочитати на пошанівок нашого великого земляка Ніколая Ґоґоля. Актор, зрозуміло, взявся знову читати той самий уривок із "Тараса Бульби". Але оскільки половина гостей усе це вже чула, то вдруге стриматися вона просто не мала сил. Мірою того, як актор нарощував пафос, публіку охоплював істеричний сміх — тим нестримніший, що друга частина публіки ніяк не могла збагнути його причини: за текстом усі мали б трепетати від вигляду розтрощених черепів та розпанаханих нутрощів, переймаючись праведним православним гнівом супроти супостатів-католиків.
— Це наша карма, — шепнув мені колега із Харкова. — Ось побачиш, ми зараз сядемо у таксі і до нас знову влізе цей тип і почне читати те саме!..
— Ні, — заперечив я, — ми приречені на режисера Бортка з його кінофільмом.
Проте, на щастя, нашим сусідою у таксі виявився милий колега з інституту, один з організаторів конференції.
— А наступного тижня, — гордо сказав він, — ми проводимо китайську конференцію. А потім — монгольську!..
— Теж про Гоголя? — лукаво глянув на нього харків"янин.
— Ні, — так само лукаво глянув на нього француз. — Цього разу конференція буде про особливості слововжитку монгольського терміна "лаша тумбай" у індоєвропейських мовах.
3 
1
Коментарі
1