Професор кафедри політології Києво-Могилянської академії, доктор історичних наук Олексій Гарань, 47 років, говорить про основні недоліки політичної реформи та вважає, що сучасна Україна нагадує Францію з двома різними центрами влади.
Якою може бути подальша доля політичної реформи?
— Є кілька сценаріїв. Перший — радикальний. Конституційний суд знайде порушення в самому процесі ухвалення реформи та винесе рішення про її скасування. З юридичної точки зору це можливо. З політичної ж — може призвести до конфлікту.
Другий сценарій збалансованіший. Треба ухвалити окремі додаткові зміни до Конституції та закони, що розписують конституційні положення. Це б влаштувало різні політичні сили незалежно від того, хто перебуває зараз при владі.
Але взагалі політична реформа була потрібна?
— У цілому — так. Вона потрібна Україні й відповідає інтересам українського суспільства. Демократичні сили ще за часів Кучми протягом багатьох років говорили про необхідність збалансованості влади.
Та питання в тому, як ця реформа була проведена 8 грудня 2004 року. Тоді, між другим та третім туром президентських виборів, це стало своєрідним компромісом між Віктором Ющенком та його супротивниками. Але обмежувало владу президента, за якого всупереч тодішньому режиму висловилася більшість українського народу. Та й загалом реформа була прописана недосконало.
Які її основні недоліки?
— Наприклад, парламент отримав право звільняти окремих міністрів простою більшістю. Це автоматично робить міністра заручником певних лобістських сил. От не сподобалося комусь, як працює міністр аграрної політики. Йому ставлять ультиматум: або ти приймаєш вигідні нам рішення, або ми доб"ємося в парламенті твого звільнення. Сьогодні така ситуація складається навколо Юрія Луценка.
Українська політична модель нагадує французьку
Якщо ми зараз все ж таки рухаємося до парламентської відповідальності уряду, цього бути не повинно. У Західній Європі депутати не можуть просто відставити і розчавити міністра, який їм не подобається. Можна відправити у відставку лише весь уряд. Тому й політична система там стабільніша.
Крім того, скажімо, в британській моделі член уряду одночасно є членом парламенту. В Україні ж міністр мусить скласти депутатські повноваження. Сьогодні ти склав свій мандат, став членом уряду — завтра тебе звільнили. І ти вже ніхто — ані міністр, ані депутат. При парламентській моделі ти йдеш з уряду, однак залишаєшся депутатом та переходиш в опозицію. Таке варто було б запровадити і у нас, щоб не підвішувати міністрів "на гачок".
Недосконалість політичної реформи спричиняє перетягування каната командами президента та прем"єра?
— Країна зіткнулася з таким протистоянням уперше. Через недосконалість політичної реформи та нечіткість багатьох конституційних змін реальна політика суттєво ускладнюється. Президент і прем"єр тягнуть канат у різні боки в багатьох сферах, не тільки в зовнішній політиці.
Зараз парламентська більшість відчула себе всемогутньою. Є спроби монополізації влади в руках Партії регіонів. У цих умовах Президент почав контргру. Це демонструють і останні зміни в його секретаріаті і в Раді національної безпеки і оборони. Може скластися патова ситуація, блокування політичного процесу. Про це свідчить, наприклад, подання одразу двох проектів законів про Кабмін.
Уряд веде власну гру?
— Він почав гру на випередження. Адже сам факт внесення Кабміном цього закону є порушенням Універсалу. Згідно з ним, закон про Кабмін мав ухвалюватися на основі проекту президента.
В обох нинішніх проектах закону про Кабмін є суттєві вади. Бо кожна сторона намагалася виписати його під себе. Але в проекті президента існує важливий момент — запровадження інституту державних секретарів. Цей інститут справді потрібен Україні.
Але ж спроби запровадити це були ще при Кучмі.
— Тоді державні секретарі просто перетворювалися на предмет торгу. То були суто політичні призначення. Незадоволений позицією прем"єра Ющенка, Леонід Кучма хотів на перспективу за допомогою держсекретарів контролювати міністерства. Згідно ж із нинішнім законопроектом президента, зараз держсекретарів має призначати спеціальна комісія.
Загалом же українська політична модель сьогодні нагадує французьку. У Франції є так звана "двоголова влада" — президент і прем"єр. Так само тепер і в нас. Французи називають це спільним проживанням в одній кімнаті.
Як ці два центри сили поводитимуться надалі, зокрема, при ухваленні бюджету, в дискусії про "президентську квоту" в уряді?
— З політичної точки зору Віктор Ющенко має повне право накласти на проект бюджету вето, якщо з його позиціями не рахуються. У цьому плані президент є активним політичним гравцем. Тому, гадаю, нашим політикам не треба створювати ситуацію "стінки на стінку". Зокрема, треба облишити безвідповідальні балачки про можливе відсторонення президента. Для цього немає ані правових, ані політичних підстав. Та й потрібна згода три чверті конституційного складу парламенту, рішення Конституційного та Верховного судів. Це просто розмови безвідповідальних політиків. Так само й щодо відставки Бориса Тарасюка та Анатолія Гриценка. Формально їх можна звільнити. Та президент має право знову внести їхні кандидатури, і так по колу. Це і може поставити питання про те, чи існує в країні повноцінний діючий уряд. Отже, вдарити бумерангом по самому прем"єру.
Сторони мають шукати компроміс. Адже вдавалося це українським політичним силам під час здобуття незалежності, ухвалення Конституції 1996 року, зрештою — Універсалу національної єдності. Треба чітко визначитися, хто і які має повноваження.
2 
1
Коментарі
1