Кожен йолоп може підійти до Венери Мілоської, тицьнути їй у причинне місце і сказати "ги". Література, як і мистецтво взагалі, не має такого поняття, як "захист від дурня". Тому Тарас Шевченко для одних залишається непохитним авторитетом. А шевченконенависники і через 150 років по смерті поета біснуються від самої лише згадки його імені.
Так само в Польщі багатьох дратує їхній нобелівський лауреат Чеслав Мілош. У Швеції дехто люто ненавидить Інґмара Берґмана, ніби він їм курку вкрав. Бо "просто поетів " такого масштабу не буває. Вони зав'язують на собі забагато нервів національного життя, щоб їх просто поставити на полицю.
Шевченко вплинув не тільки на українську літературу. Його поезія — це ставка на інтонаційний вірш. Рухається думка, рухається голос — для ХІХ ст. це було дуже революційно. Володимир Маяковський виріс у домі, де був "Кобзар" на полиці. Олександр Галич, з якого почалася бардівська пісня, визнавав вплив Шевченка на його поезію. Адже бардівська пісня — це і є кобзарство.
Радянська система опускала Шевченка до рівня геніального селюка. Чого цей богомаз у кожусі з'являвся в панських салонах — цю тему не висвітлювали. Більше малювали, як Шевченко читає свого "Кобзаря" селянам. Хоча він читав його в меценатських домах дітям і внукам колишньої козацької старшини. Такою-бо була тодішня українська культура — садибна культура малоросійського дворянства. Шевченко їм першим нагадав, що вони українці.
За три роки буде 200-літній Шевченків ювілей. Але хто зараз працює над новим академічним виданням? В останні 20 років із класикою загалом цього ніхто не робить. Усе пущено самопливом на ентузіастів. Якби не Михайлина Коцюбинська і родина Стусів, ми б не мали повного Василя Стуса в 1990-х. Якби не Елеонора Соловей — не читали б повного Володимира Свідзінського. Цим має займатися держава. От було 150-ліття Івана Франка. Видали том купюр до радянського видання 30-літньої давнини. Більшої ганьби уявити не можна.
У колоніальній УРСР культурна спадщина була складовою контрпропаганди. Еміграція задавала тон, а наші готували "відповіді Чемберлену". Починає виходити "Енциклопедія українознавства" — ми бахкаємо 20-томну "Українську радянську енциклопедію" 100-тисячним накладом. Еміграція почала кампанію за пам'ятник Шевченкові 1963-го — у нас заснували Шевченківську премію. Після 1991-го ідеологічний супротивник зник. Класика просто увійшла в шкільну програму, а далі що хочете, те і робіть.
Письменниця Лариса Денисенко розповіла історію про столяра, який у неї ремонтував балкон. От він отримав винагороду за роботу, але щось мнеться. Нарешті питає: "У вас є "Кобзар"? Лариса бере з полиці книгу і вручає. Певно, чоловік прочитав Шевченка ще в школі і щось його досі муляло. Тому "Кобзар" слід видати і в доступному форматі для "чайників", із відповідними коментарями, на кшталт Шекспіра, який лежить у лондонських кіосках поряд із путівниками.
3 
1
Коментарі
105