Після випуску з педінституту ми з дружиною та річною донькою поїхали за направленням у сільську глибинку. Там хоч давали житло. Нам виділили так званий переселенський будинок.
Ще в інституті ми старанно конспектували статтю Леніна "Сторінки з щоденника". Напам"ять знав фразу: "Кожен вчитель має бути поставлений на таку висоту, на якій він ніколи не стояв і не стоїть, і не може стояти в буржуазному суспільстві". На практиці було далеко не так.
У 1980-му ставка молодого педагога становила 100 рублів. Філологам і математикам доплачували "десятку" за зошити. Ще стільки — за класне керівництво. Право на пільгову чергу на житло з"явилося лише за Горбачова. Але своїх квартир педагоги у містах так і не дочекалися.
Сільські вчительки виходили заміж за місцевих трактористів і комбайнерів. Заводили корів, свиней, птицю. За кілька років мало чим відрізнялися від колгоспниць. Інакше жити було тяжко — у сільмазі не було ні м"яса, ні молочних продуктів. "Виписати" харчі із колгоспу чи замовити трактора зорати город могли тільки колгоспники.
Радянська педагогіка ґрунтувалася на "Теорії і методиці комуністичного виховання". Якщо відділити від неї ідеологію, вона була не такою й поганою. Але містила одну глибоку помилку: учитель не був головною фігурою виховного процесу. Запорукою успіху вважалася сама методика, тобто набір засобів навчання. Як-от: слово партії на уроці, виховний момент, використання роздаткового матеріалу тощо.
Учительська робота звелася до чистої техніки — якомога більше застосувати різних методів, а який від них ефект — не важливо. Я знав колег, які з роками ставали "заслуженими" і "відмінниками освіти", але учні не любили ні їх, ні їхні уроки. Бо нічого розумного, доброго, вічного в дитячих душах не сіяли.
Мені пощастило: на другий рік учителювання потрапила до рук книжка "Педагогічний такт і педагогічна майстерність" Івана Синиці. Вона стала моєю вчительською Біблією — такого в інституті не викладали. От як, скажімо, повести себе вчителеві, якщо 5-класник серед уроку заліз під парту і гавкає? Таких "нештатних" ситуацій траплялося безліч.
5-класник серед уроку заліз під парту і гавкає
Я почав застосовувати поради Синиці. Стали творитися дива. Підлітки на перервах носили в учительську мої речі й зібрані зошити, а для старшокласників українська література стала улюбленим предметом.
Навколо ж закостенілість і заформалізованість в освіті доходила до абсурду. Вже у міській школі класних керівників змушували брати з батьків розписки, що на час канікул вони відповідають за своїх дітей. Бо в період навчання усіх собак вішали на вчителя. То негласно забороняли ставити "двійки". Бо, казали, учитель ставить оцінку не школяреві, а собі. То вимагали робити у кабінетах стенди "Тисяча професій і серед них одна твоя". Не згадую про політінформації, піонерські збори, уроки мужності, ремонти класних кімнат і десятки інших речей, які висіли на вчителеві каменем.
Під час горбачовської перебудови я не витримав і пішов у журналістику. Чимало моїх колег терпіло довше.
На початку 1990-х учителі почали тікати зі школи масово. Лишилися ті, хто вже не міг її покинути або хто не міг реалізуватись у чомусь іншому. Вони пристосувалися до нових умов і прийняли нові правила гри.
Тепер педагоги торгують оцінками, медалями, репетиторством, знаходять серед батьків спонсорів, створюють благодійні фонди, замовляють собі подарунки на День учителя чи випускний. Комуністичний формалізм і показуха змінилися гендлярством.
А держава звертає увагу на освіту лише двічі на рік: під час першого й останнього дзвоників. Тоді в школи скопом їдуть державні мужі. Вони проводять показушні уроки патріотизму, виголошують нудні промови, а потім сідають у свої "лексуси" й зникають до наступного разу. Вчителі дивляться їм услід і думають:
— Ну слава Богу, і на цей раз пронесло.
1 
1
Коментарі