Пригадалася дівчина Віра, яка дуже хотіла нормальної сім'ї. Вона знала: для цього треба знайти пару. Знала також, що у хлопців у голові інше, тому, прийшовши на побачення, попереджала: "От досі пущу, а далі — ні", — і показувала межу своєї згоди. Підступні хлопці одразу ставали на означену межу і вже з неї погрожували не дружити з Вірою, якщо не пустить далі. І Віра змушена була відсувати кордон неприступності перед настирною рукою. А потім взагалі перейшла на іншу фразу: "Оце ще раз дам, і буду шукать собі бля жизні". "Бля жизні" вона так собі нікого й не знайшла.
Паралель напросилася не дуже вигідна, навіть образлива для моєї громадянської свідомості, але що поробиш.
Росія виявилася набагато підступнішим ґвалтівником, ніж молоді Вірині односельці, бо керувалася не покликом природи, а холодним і цинічним розрахунком руйнівника. І поводирем їй були не юнацькі гормони, а старечий маразм реваншиста гітлерівської закваски Путіна. А моя Україна… Попри стократ здоровіші, ніж у сільської небоги, гени і могутній багатовіковий історичний розум, Україна виявилася такою ж мірою неготовою до відстоювання своєї честі, гідності й моральних принципів. Її також обмануто і зґвалтовано за природне бажання ввійти в нормальну сім'ю народів і жити в ній за законами довіри і добра.
Проте — що сталося, те сталося. Засмучує інше.
Таке враження, що й після всього, що Росія з нами зробила, ми боїмося образити її. Після підло розв'язаної війни, що вважай вісім місяців спустошує східні землі, вбиває й калічить наших невинних людей, боїмося вимовити в бік Москви образливе слово. Навіть про обороноздатність невдячної сусідки дбаємо, наче вона є нашим союзником, а не державою-ґвалтівником і колективним убивцею.
Приклад? Будь ласка.
Ще на початку квітня, тобто — перед початком уже спланованої прямої агресії, російське міністерство закордонних справ звернулося до українського керівництва з проханням не поширювати технології виробництва зброї масової знищення, якими володіє державне підприємство "Виробниче об'єднання "Південний машинобудівний завод" імені О. М. Макарова" — по їхньому "Южмаш". І нагадало про режим контролю над ракетною технологією і наше зобов'язання дотримуватися Гаазького кодексу щодо нерозповсюдження балістичних ракет. Гадаєте, Росія дбала про міжнародну безпеку, чи щоб Україна не наразилася на які санкції? Аж ніяк. Вона злякалась за ядерний щит, який чи не весь кувався українськими майстрами і яким вона так хизується. Йдеться зокрема про південмашівський ракетний комплекс четвертого покоління Р-36М2 "Воєвода" (або "Сатана") з багатоцільовою міжконтинентальною ракетою класу 15А18М, призначений для знищення всіх видів цілей, захищених сучасними засобами ПРО, у тому числі, при багаторазовому ядерному ударі по позиційному району. І якщо ці ракети заведе собі ще хтось, Путін почуватиметься в Кремлі не так затишно, як нині.
Тож чому Україні не використовувати цей козир у переговорах з Росією, бодай неформальних? Тому що шантаж — не надто красивий метод?
Я, було, стрепенувся, коли 27 серпня у пресі з'явилась інформація про ультиматум самих заводчан. Вони начебто дали московітам п'ять днів для виводу військ із території України, пригрозивши передати наявну інформацію щодо ядерного захисту Росії військовим спецам НАТО і США. Разом з усіма кодами й частотами для відстеження ракет, виготовлених на "Південмаші". В ультиматумі йшлося про блокування 85% ракет, тобто про фактичне руйнування ядерного щита Росії. Проте спливли і п'ять днів, і два місяці, а цей аргумент для задушевних бесід із Путіним залишився незатребуваним нашими владцями і, не знайшовши офіційної підтримки, завис у повітрі.
Розумію, виводити нинішнє збройне протистояння на рівень ядерного шантажу доволі ризиковано. Але ж Путін це робить — шантажує ядерною зброєю, і навіть не Україну — світ. Як, приміром, на недавній "Валдайській зустрічі": і нас вкотре принизив, і на силу російського ведмедя натякнув, який діє і діятиме винятково за законом тайги.
Напрошуються й простіші дзеркальні відповіді. Загальновідомо, що в зоні АТО сидить спеціальна російська група і по кілька разів на день "мінує" звідти київське, харківське і дніпропетровське метро, державні установи, змушує нервувати населення чи не всієї країни. Чому наші фахівці досі не створили такої групи — в тому ж таки регіоні? Чому всі ці місяці безперебійно працює московське й пітерське метро, чому тамтешні мешканці досі не відчули тривоги, бодай віддаленого подиху війни, розв'язаної від їхнього імені на українському Донбасі? Боїмося, що росіяни одразу здогадаються, хто це робить і погано про нас подумають? Так у зоні АТО багато й силоміць пригнаних росіян — вони також можуть мститися своїй владі. Путін від усіх вимагає доказів, навіть доказів присутності своїх військ в Україні — от хай і доводить, що то ми паралізуємо Москву в години пік, а не його загнані в кут співвітчизники.
З вовками інколи треба й по-вовчому. Не обставляючи себе зависокими моральними прапорцями. І не думаючи наперед про те, як дивитимемося потім у очі сусідів.
До того ж не з московітами, цими підступними ґвалтівниками, нам будувати в майбутньому сім'ю — це зрозуміла б і дівчина Віра, яка мені нині пригадалася.
3 
1
Коментарі