16-годинні перемовини в Мінську навряд чи можна назвати вирішальними для припинення війни. І через суперечливість деяких озвучених домовленостей, і через великі сумніви в реальності їх виконання.
Президент Петро Порошенко повідомив: досягнуто згоди про виведення всіх іноземних військ з України та відновлення нами до кінця 2015 року контролю над кордоном, відсутні будь-які рішення щодо автономії чи федералізації України. Домовилися про припинення вогню з 15 лютого та звільнення протягом 19 днів усіх заручників, зокрема Надії Савченко. Водночас оприлюднені документи свідчать також, що Київ бере-таки зобов'язання щодо якогось особливого статусу окупованих територій Донбасу, а також щодо їх фінансування.
Для оцінки нових домовленостей насамперед слід зважати на завдання, що ставить перед собою агресор і джерело конфлікту. Війна була й залишається для Путіна інструментом блокування європейського шляху розвитку України і перетворення її на сучасну демократичну державу. Цього він хоче досягти двома шляхами. Політичним — шантажуючи Україну війною, змусити її до федералізації чи якогось іншого устрою, за якого сепаратистська донбаська "автономія" мала би право вето на ключові для розвитку країни рішення. Або військовим — економічно виснажуючи Україну через постійний конфлікт на Донбасі, руйнуючи її та гальмуючи просування вперед.
Досягнуті в Мінську домовленості мають низку позитивних пунктів — насамперед припинення вогню та звільнення заручників. Але аж ніяк не свідчать про відмову Путіна від його планів. Тим більше, деякі положення надто суперечливі й виглядають скоріше формальністю.
Наприклад, Росія й далі офіційно не визнає присутності своїх військ на території України — тому не зрозуміло, як виконуватиме рішення про їх виведення. Не додає оптимізму і надто тривалий термін, відведений на поновлення Україною контролю за її кордоном. Загалом це виглядає скоріше теорією, бо передбачає де-факто самоліквідацію самопроголошених сепаратистських утворень на Донбасі. Тоді як інші пункти навпаки — легітимізують бойовиків.
Як завжди, немає жодних гарантій виконання Кремлем узятих зобов'язань. Якщо Путін витер ноги об Будапештський меморандум та Договір про дружбу і співпрацю між Україною й Росією, то порушити ці "джентльменські" угоди йому нічого не варто.
Найголовніше те, що сьогодні ніщо не змушує Путіна відступитися від свого плану з руйнування України. Його підтримують понад 80 відсотків зазомбованих росіян. Ще цілком терпимим є ефект економічних санкцій Заходу. Тому, можливо, що перемовини в Мінську та досягнуті на них рішення були для кремлівського фюрера лише черговою імітацією прагнення миру й уникнення чергових західних санкцій.
1 
1
Коментарі