Серіал "Майстер і Маргарита" викликав у нас очевидний інтерес. Явно більший, аніж усі інші телесеріали останнього часу. Чому ми так зацікавлено це дивилися? І що ми дивилися? І що бачили?
Можливо, одна з причин нашого інтересу саме до цього фільму свідчить про те, що ми скучили за "чимось власним". Бо, хоч фільм і російський, його б не було "без нас" — без киянина Булгакова, киян Бортка й Лаврова.
Ще причина: Бортко взявся за неможливий матеріал, і публіку охопив майже спортивний азарт: провалиться чи ні?
І ще — поміж нас ще не вмерла надія на чудо, на те, що хоч у кіно, замість обридлого повсякдення, з"явиться щось особливе.
Вже очевидно: Бортко радше виграв цей марафон, аніж програв. Одначе, що ми дивилися і що бачили?
Десь посередині перегляду між нами й фільмом виникли два, досить відмінні, сюжети. Перший, зовнішній, йде за романом Булгакова й віднесений до конкретних радянських 30-х років минулого століття.
На початку, там, де вона ще чарівна, бо мовчить
Але є інший сюжет: багатосерійна картинка, створена нинішніми артистами, нинішніми технічними засобами, картинка, пережита нами — сьогоднішніми. Цей сюжет, може, навіть цікавіший за перший. Бо перший ми (принаймні, ті, хто читав роман) знаємо й без кіно. А другий сюжет, друга картинка показує нам те, що ми бачимо справді вперше. Ця картинка дуже цікава, бо вона нам багато говорить про нас — які ми й чого варте те, що ми робимо і що любимо.
Цей сюжет показує нам не тільки те, що нібито відбувається, а й як це зроблено. А значну частину серіалу якраз зіткано з тих матерій, з яких роблять недовговічні одноразові товари.
Якщо не порівнювати фільм з романом, а оцінювати лиш те, що бачиш, виникає дивне враження: ніби перед тобою світ, з якого зникли розумні коти й дівчата розумної краси. Й зникли мужчини, які вміють відповідати за своє обличчя на екрані. А якщо вони є — то вони ніби не зовсім з нашого сущого (сучого?) часу, не з нинішньої акторської школи, і взагалі не звідси — як київський дядько Берліоза.
Дехто каже: ах, Галібін (Майстер) схожий на Булгакова, у нього типаж тридцятих років! Можливо, але ж коли ми дивимось на Басилашвілі-Воланда, ми не думаємо, який у нього типаж, бо там є сила особистої переконливості й добре зроблена робота.
Можливо, за останні п"ятнадцять літ кіно розучилося створювати добрих героїв
Якби довелося замовляти копію фільму для повторного перегляду, я б замовив усі сцени з Пілатом-Лавровим і Афранієм-Лауцявічюсом, усі — з Воландом-Басилашвілі, весь епізод з Карцевим в ролі Берліозового київського дядька, і, може, кілька кадрів з Маргаритою-Анною Ковальчук (на початку, там, де вона ще чарівна, бо мовчить). Все інше без жалю забув би. А особливо — епізоди з картонними енкаведистами, з Ієшуа на хресті й на тарадайці, з Майстром, з польотами Маргарити, як і епізоди з Котом-Бегемотом.
От — Кіт, одноразове опудало. "Нє вєрю!" — сказав би Станіславський.
А Кота в людській подобі ще грає Олександр Баширов. І це взагалі жахливо, бо Баширов насправді грає Шарикова. І навіть не пса, а шакала, злого й смердючого! Якби коти могли ображатися за такі речі, у декого були б неприємності. А все це означає, що, можливо, за останні п"ятнадцять літ кіно розучилося створювати добрих героїв. Скільки завгодно шакалів і бандитів — і жодного доброго кота.
Той самий Станіславський казав про одну актрису в стриптизі: "Бездарно-гола!" От вам Маргарита.
Винна не актриса, а швидше комп"ютер, за допомогою якого нам домальовували Маргариту. Принаймні, вона в житті цікавіша, ніж на екрані. Маю на увазі обличчя, а не все інше. Але на екрані вона така, як вимагає типовий нинішній серіал. А він не вимагає щирості. От і вийшло — холодна глянцева прагматична кокетка, скандально-зла й невеликого розуму баба. Навіть переходячи в потойбічний світ, вона поводиться так, ніби нарешті вдало вийшла заміж за іноземця й прощається з нами, невдахами.
Злий Кіт і нерозумна Маргарита — в цьому є якесь тривожне свідчення порочності нашого часу. Не думаю, що так хотіли — так ненароком вийшло. І в цьому "ненароком" є певна невтішна правда про нас усіх. Зрештою, комусь із нас, можливо, милий синтетичний Кіт і глянцева Маргарита. Що ж, значить, ми помаленьку звикли до цієї синтетики. Воланд сказав би про нас: люди як люди, але їх зіпсували погані телесеріали.
Є в фільмі Бортка ще одна річ, яку варто згадати. Це — гнітючо-нав"язливе оприявлення персонажів з НКВД й використання документальних кадрів 30-х років. Аж до цілого епізоду, де зафільмовано процес над Риковим та іншими "ворогами народу".
Булгаков усе це пережив, власне, звідси й виріс роман. Але Булгаков не був письменником-документалістом, тому все це тут — як пришийкобиліхвіст.
Люди як люди, але їх зіпсували погані телесеріали
Тим часом у своєму знаменитому булгаківському фільмі "Собаче серце" той самий Бортко зробив геніальну річ: там Шариков пішов служити котячим гицелем, а машина тих гицелів дуже нагадувала енкаведистський "чорний ворон". Отже, було зрозуміло, що енкаведисти — живодери-котолупи. Це було показано не прямо — й тим сильніше вражало. Чудовий страшний образ в дусі самого Булгакова. Й цього нам не замінять ніякі документальні кадри, бо Булгаков — таки не Солженіцин, слава Богу.
Зрештою, мусимо погодитися з тим, що "Майстер і Маргарита" — фільм хороший. У ньому, бодай отак, мимоволі, знаходиш стільки невтішної правди про наше невміння цінити істину й про нашу неохоту жити справжнім життям, скільки не знайдеш і в ста серіях про ментів та бандитів.
3 
1
Коментарі