Письменниця, колишня донеччанка Ірен Роздобудько, 45 років, вважає мовну проблему питанням культури й інтелігентності, а не політики.
Чи правда, що Донецьк, Донбас — це така собі ворожа до української мови територія, як це видається часом із Західної чи Центральної України?
— Розділення України на схід і захід — штучне політичне надбання останніх 5–10 років. Коли чую про "ворожість" чи протистояння цих двох частин країни, згадую своє дитинство та юність у Донецьку. Повірте, ніхто й ніколи навіть і не думав, що Львів чи Івано-Франківськ — то "ворожий захід". На зимових канікулах ми їздили до Прикарпаття, Закарпаття, мріяли відвідати Львів, жили в сім"ях у Рахові — і жодної думки про те, що це "не наша" Україна. Не було такого поняття і таких розмов! Вони з"явилися лише за роки незалежності. І якщо така ідея є й мусується — значить, це комусь потрібно! Певно тим, хто хоче розділяти й володарювати.
Щодо мови. Донбас — конгломерат національностей. Адже туди на заробітки до шахт з"їжджалися різні люди: від переселенців із Західної України, греків і татар до злодіїв, які переховувалися від закону. Звісно, всі мови переплуталися. А в світлі утопічних комуністичних ідей щодо "стирання меж між націями і виникнення лише однієї під загальною назвою "радянський народ" найбільш вживаною стала російська.
Але нині ситуація поволі змінюється. Мовне питання — це питання культури й інтелігентності, і досить робити його політичним! У тому ж Донецьку живуть нормальні люди, які хочуть розвиватися, вважатися інтелігентними, обізнаними, освіченими. Вони читають українською й усвідомлюють, що це — мова їхньої країни та їхніх предків. Часом їм ще важко нею розмовляти, і до цього варто ставитися з розумінням. А ворожість до всього українського мають ті, кого я нині називаю "гоблінами" — з однією звивиною в мозку. Адже не так уже й важко вивчити принаймні кілька українських слів: "дякую", "будь ласка".
Чи багато людей серед тамтешніх ваших знайомих чи близьких, які б вивчили українську мову, можливо, й розмовляли б нею? Що мають робити для цього держава чи політики, особливо що стосується молоді?
— Читають українською мовою майже всі мої друзі та знайомі. Навіть ті, хто багато років тому вважав, що я з"їхала з глузду — почала писати українською. Тепер вони телефонують і висловлюють враження від прочитаного. Молодь у навчальних закладах і Донецька, й інших міст Донбасу чекає на приїзд письменників, про яких лише чули — адже обмежена кількість українських книжок у книгарнях не задовольняє їхній попит. Варто лише згадати, як вони зустрічали Юрка Покальчука та Юрія Андруховича, Любка Дереша та Сергія Жадана!
Покажіть мені тих бідних-нещасних, кому це потрібно на Донбасі!
Щодо держави й політиків, то особисто я давно вже не покладаюся на їхню допомогу. Особливо що стосується культури. Це смішно. Найголовніше для молоді роблять нині українські письменники, популярні співаки, люди мистецтва, які є патріотами і знаковими постатями в культурі. Можновладці ж із задоволеними червоними пиками тим часом закривають книгарні в центрі столиці й інших міст України, руйнують старовинні історичні будинки, підвищують орендну плату видавництвам і культурним закладам. І розпалюють пристрасті довкола мовного питання.
Згадані вами Андрухович, Дереш, Жадан виношують проекти щодо просування україномовної сучасної книжки на Схід України. Такі плани мають шанси на успіх?
— Мають усі шанси. І не лише ця чудова трійця, але й багато інших письменників! Є купа запрошень. А здійснення цього залежить лише від організації таких турів і зустрічей. Нещодавно ми теж були в Донецьку — Андрій Курков, Таня Малярчук і я. У нас був більш "камерний" захід — під землею в соляній шахті Соледара. Але й там до нас підходили і запитували: як можна запросити українських письменників на зустрічі з читачами? Ми говорили, що всі письменники залюбки готові спілкуватися. І в тому немає жодних проблем — варто лише це все організувати. Упевнена, що послухати Марічку Матіос у Донецькому університеті зібралася б величезна аудиторія. Не менша, ніж у Львові!
Що для вас було найспонукальнішим у рішенні вивчити українську мову і писати виключно нею?
— Українську я знала і в Донецьку. Читала літературу і навіть грала у виставі за віршами Сосюри. Тобто, в Київ я не з Місяця звалилася. Звісно, регулярно спілкуватися українською в Донецьку мені не доводилося. Коли переїхала до столиці, затято вирішила: розмовлятиму з людьми так, як вони спілкуються зі мною! Швидше за все, це було для мене питання честі та власної гідності. Нехай би воно так само постало і перед іншими.
Чи справді є на Донбасі потреба в закріпленні за російською мовою статусу державної?
— Покажіть мені тих бідних-нещасних, кому це потрібно на Донбасі! І ми посміємося разом. Ці заклики — політична гра з "гоблінами", нехай дарують цю грубість!
Нинішній мовний баланс в Україні — п"ятдесят на п"ятдесят — є стійким? Тобто, чи загрожує одна з мов іншій?
— Я оптиміст, і вірю в те, що багато людей, особливо молодих, уже усвідомлюють — вони живуть у країні, що називається Україною. І цей баланс поволі зміститься в бік мови країни, в якій вони живуть. Це дуже природний, але повільний процес. Він завершиться з відходом від справ старого покоління "радянських" людей.
Чи маєте ви власний досвід публічних дискусій на мовну тему в Донбасі?
Давно ухвалила не вступати в дискусії щодо двох тем: мови та віри. Для себе я їх вирішила, і живу відповідно до цього. Колись витрачала купу нервів, розмовляючи про мову зі своїми знайомими на малій батьківщині, і зрозуміла: це дійсно питання, котрі можна використати для маніпулювання свідомістю пересічних людей. І тому все, що я хотіла б довести, доводжу лише на власному прикладі. Тихо, впевнено і спокійно.
Із комерційного погляду нині вигідніше писати російською чи українською?
— Писати — то взагалі не питання комерції. Я його так для себе ніколи не ставила. Якщо про це думатиму — не напишу жодного рядка.
Чому російськомовний Схід України не дає сучасних популярних письменників, які пишуть російською? Так само, скажімо, як і рок-груп, що співали б російською і були б популярними на рівні "Океану Ельзи", "ВВ" чи "Мандрів"?
— Тому що там менш присутня національна ідея. Про що їм писати чи що співати? Повторювати московські ритми і шлягери? Чи оспівувати принади "Рубльовки"? Лише відчуття своєї землі дає енергетику слову, музиці, художньому мистецтву. Це майже магія. Хто цього не зрозуміє — завжди буде вторинним.
3 
1
Коментарі