Коли відходить із життя поет, він залишає іншим світ образів, і вони живуть далі, адресовані всім. 10 серпня — день народження поета Романа Лубківського. Цьогоріч йому виповнилося б 76. Але два роки живе вже тільки світ його образів.
Роман Лубківський — постать, відома у багатьох іпостасях: поет, перекладач, літературний критик, громадський діяч. А ще — товариська людина, цікавий співрозмовник із тонким почуттям гумору, легкої іронії, яка, проте, ніколи не переходила тієї межі, де починається зневага до когось чи образа когось.
Про творчість Романа Лубківського написано багато, перераховано його посади й регалії, творчі й політичні ініціативи. Але були в його натурі риси, які відомі лише близьким йому людям. Було те, що не виставлялося напоказ, а жило десь у закутку душі й лише зрідка проривалося назовні. Ми були близькими друзями в роки життєвої і літературної молодості поета. І в пам'яті збереглися деталі, які хоча й не мають важливого значення для характеристики його як поета, та все ж без них його поезія була б, мабуть, трохи іншою.
У виданій у Львові позаторік збірці Лубківського "Ключові слова" — останній прижиттєвій — вміщена фотографія, де в руці замість пера, тобто кулькової ручки, він тримає стеблину папороті, ховаючи у посивілих вусах загадкову усмішку. Про що говорить така деталь? Про те, що поет любить природу? Пригадую епізод далеких юнацьких років, коли Ромко Лубківський, ще сам тоненький, як стеблина, любив дарувати дівчатам, які вступали до Львівського університету ім. Івана Франка, букетики квітів.
А якось восени написав листа дівчині, яка йому подобалася, на кленовому листку і наклеїв на нього марку. І — уявіть собі — цей лист дійшов до адресатки. Лише на пошті хтось із сортувальників із ліричною душею переклав його в конверт і наново запечатав. Чи не прочитується у цьому щось тичинівське, щось антоничівське, хоч про Антонича молодий Лубківський ще й не знав? Але глибоко внутрішньо сприймав і радість весняного буяння природи, і смуток її осіннього згасання.
— Калиновий мосте, зелена гілко…
— За чим, юначе, бануєш гірко?
— Так мені тужно, так мені банно —
Зела багато на пні зрубано
Гіркою долею, і роками,
І окривавленими руками…
Чи можна було тоді точніше передати відчуття нашої історії, аніж цими образами природи, наповненими осмутою українських народних пісень. Та, зрештою, й тепер вони хвилюють не менше, викликаючи нові асоціації.
Роман Лубківський в останні роки життя не міг похвалитися міцним здоров'ям, хоча й намагався не показувати цього. Але іноді, коли зустрічалися в університеті, просив мене зійти вниз.
Проте старався перемогти себе і — котрий раз — поїхати по шашкевичівських місцях, для популяризації імені й творчості якого, як і ще одного замовчуваного поета — Богдана-Ігоря Антонича — зробив так багато. Може, тому образ папоротевої стеблини в його руках на фотографії у прощальній збірці поета говорить сьогодні більше, ніж епізод перебування на своєму дачному "осідку", який Роман Лубківський так любив і де йому добре писалося. Він сприймається глибше й символічніше, коли сам поет уже "під папороті квітом" (позичимо цей образ в Антонича), як символ самої поезії, нерозривного зв'язку людини з природою, з вічністю.
Ой, не журися життям
калини:
Та ж пісня лине,
та ж пісня лине,
Бо кожна гілочка,
то сопілочка,
Кожен листочок — зелен
місточок,
Через негоди, через боріння
Від покоління
До покоління.
Як той лист на кленовому листочку, який неодмінно дійде до свого адресата.
3 
1
Коментарі