Мій племінник Артем приїхав з Росії торік. У Красноярську жив з матір'ю, працював барменом, присів на ігрові автомати, програв багато грошей, набрав кредитів у банках. Мати вирішили відправити його від гріха подалі в Україну до бабусі, яка живе в Асканії-Новій на Херсонщині.
Артем приїхав агресивний, весь затиснутий, нервово реагував на критику щодо Росії, боготворив Путіна, до всього українського ставився зверхньо, як до другосортного. За походженням українець, але вважав себе росіянином.
Його мати — моя сестра — народилася на Кіровоградщині, батько родом із Київщини. Вони побралися в Асканії за радянських часів, поїхали до Красноярського краю на заробітки, там розійшлися. Олександр повернувся в рідну Таращу, а Люба лишилася з сином, ростила його сама.
В Асканії Артем кілька місяців жив і дихав Росією. Дивився московські телеканали через супутникову антену. Довго вірив, що російських військ на Донбасі немає, а ополченці воюють із фашистами. По селищу ходив напружений, готовий щомиті битися з бандерівцями.
— Пусть только попробуют меня тронуть, — казав. — Я 5 лет занимался восточными единоборствами, был призером краевых соревнований. Завалю любого. Буду бить сразу в лоб.
Але Артема ніхто не чіпав. Місцеві хлопці ставилися до нього приязно, хоча знали, що він — із Росії. Більшість з них спілкуються російською попри те, що школа в селищі — українська.
А незабаром Артем знайшов тут своє кохання.
Біля Асканії кілька місяців стояв блокпост. Там служили солдати із Західної України. Вони ходили в місцевий магазин скуплятися.
— Настоящие украинцы, — говорив про них Артем. — Все разговаривают чисто по-украински. Нормальные ребята. А чё нам говорили, что они — бандеровцы и фашисты?
Влітку й восени Артем наймався на роботу на поля. Це давалося йому, міському жителю, тяжко. Вчився орудувати сапою, тягати сітки з цибулею та ящики з помідорами. Взимку сидів без роботи. Чекав весни, щоб поїхати до Росії працювати за професією.
За рік, що прожив у бабусі, його погляди змінилися. Тепер для нього Путін — узурпатор, що розв'язав війну, а українці — патріоти, які захищають рідну землю. Коли телефонувала його мати і вчила бути обережним, щоб не потрапити під гарячу руку "бандерівців", Артем її обривав:
— Мам, да нету здесь никаких фашистов, это всё путинская пропаганда.
Почувши таку "крамолу", Люба зривалася на крик:
— Тебя что там уже зазомбировали?
Артем вимикав мобільний.
Кілька днів тому він поїхав до міста Геленджик, що в Краснодарському краї. Там наша родичка працює шеф-кухарем у ресторані, пообіцяла йому місце бармена. Артем дізнався, що через райцентр ходить автобус Одеса — Краснодар.
— На границе с Крымом с автобуса не выходи, — казала йому мати. — Там укры русским руки-ноги ломают.
Артем засміявся. У таке він більше не вірить. Рік життя на історичній батьківщині зцілив його від путінізму.
— Заработаю денег, вернусь, — сказав він на прощання. — Хочу жить в Украине. Здесь совсем другие люди. Надо было мне раньше к бабушке приехать. Я бы вырос другим человеком.
2 
1
Коментарі