Час для свого візиту президент США Джордж Буш вибрав, здавалося б, невдало. 1 квітня в Україні вважають Днем сміху, коли будь-що сказане не сприймається всерйоз. До того ж Буш, попри свою жорсткість у зовнішній політиці, часто стає об"єктом жартів та анекдотів навіть у себе на батьківщині.

Проте саме завдяки цьому візиту багато хто зрозумів: усе, що стосується України, світ сприймає серйозно. Ми раптом побачили, що наша держава перебуває в центрі світового геополітичного протистояння. За будь-яку ціну не хоче відпускати нас до НАТО Москва. Натомість Сполучені Штати прагнуть зробити з України форпост демократії — на противагу сумнівній Росії та авторитарній Білорусі. Європейський Союз через українське питання раптово розколовся на нерівні половини: якщо так звана Cтара Європа — Франція та Німеччина — обережно поставилися до євроатлантичної перспективи Києва, то недавно прийняті члени ЄС разом із завжди консервативною Великою Британією висловилися вельми рішуче на користь України. Словом, 1 квітня на нас світ клином зійшовся. І це зовсім не жарт.

Візит Буша та нинішній саміт НАТО в Бухаресті вщент поламали стереотип, який міцно засів в українських мізках та ретельно підтримувався кремлівською школою історії. Україна — це, мовляв, така собі сіра зона, буфер між Сходом та Заходом, країна "у края". Якась нікому не потрібна територія з сумним минулим та невизначеним майбутнім. І от виявилося, що потрібна — причому всім одразу. Кому для ствердження своїх геополітичних інтересів, кому як рівноправний партнер, кому як предмет торгу за дешевий російський газ.

Україна перебуває в центрі світового геополітичного протистояння

Але великий інтерес — чи то здоровий, чи навіть ні — це завжди добре. Бо питання тоді лише полягає в тому, як використати чужу зацікавленість. Це завдання має постати насамперед для української дипломатії — адже в ній виграють не сильні, а здатні використовувати чужу силу на свою користь.

Найперспективніше поле цих інтересів уже почало виявлятися у стосунках між Україною та Заходом. Це — зона вільної торгівлі, як зі Сполученими Штатами, так і з Євросоюзом. Україна не має своїх енергоресурсів, отож вимушена робити ставку на розвиток торгівлі. Доступ до великих ринків США та ЄС означає радикальне посилення нашої економіки. І, до речі, реальне подолання інфляції, про рівень якої нині не говорить хіба ледачий.

Якщо серед країн ЄС немає консенсусу щодо приєднання України до НАТО, то наші політики цілком можуть виторгувати від Старої Європи інші дивіденди, які сприятимуть зміцненню української безпеки. Насамперед — сприяння у реформуванні системи державного управління, здійсненні судової реформи, боротьбі з корупцією. На це потрібні гроші, і спонсором може виступити ЄС. Нарешті, наші дипломати можуть ставити перед європейцями питання про безвізовий рух громадян України на територію Європейського Союзу, що поки залишалося вельми віддаленою перспективою.

Отож найбільший парадокс цієї ситуації в тому, що, ще не вступивши до НАТО, Україна  вже відчуває від цього переваги. Адже саме рішення офіційного Києва про приєднання до Плану дій щодо членства стало одним із перших за всю історію незалежності серйозних зовнішньополітичних кроків Києва, які українські урядовці зробили без консультацій із Москвою. Це, власне, і спричинило карколомний інтерес до України як держави, яка може проводити незалежну зовнішню політику у Східній Європі. Нехай ця політика іноді неоковирна і непослідовна.

×