Друга Карабахська війна закінчилася. Питання — хто виграв, а хто програв — розділило експертну спільноту. На одному флангу повторюють, що Путін усіх переграв. На другому — що Москва отримала самі проблеми. Обидві сторони не зовсім мають рацію.
Усі згодні, що Вірменія зазнала катастрофічної поразки. Невизнана Нагірно-Карабахська Республіка як геополітична сила припинила існування. Єреван ще сильніше затиснутий у колі ворогів і ще міцніше прив'язаний до непевного союзника. Баку має повне право святкувати тактичну перемогу. Ворожа армія розбита, третина Карабаху і навколишніх земель відвойована, а ще третина відійде за умовами перемир'я. Однак стратегічно Азербайджан зазнав і поразки. Головна мета війни — повне повернення втрачених 1994 року земель — не досягнута остаточно. Досягти її в перспективі п'яти років неможливо. Одна справа — розбити вірменсько-карабахську армію, інша — атакувати російських "миротворців". У війні з Росією Азербайджан залишиться без турецької допомоги.
Підстав вважати Росію переможницею більше, ніж переможеною. Успіх у війні вимірюють співставленням становища до і після. До сьогодні росіян не було на території Азербайджану, а тепер — будуть. Неважливо, що всього 2 тисячі. Це дасть Кремлю важелі тиску на Баку. А мріяти, що Москва забереться з Карабаху за п'ять років, може лише той, хто нічого не знає про її дії в Молдові, Грузії та Україні.
Бунти в Єревані та прокляття вірмен, які не дочекалися допомоги, Росію навіть посилюють. Москва покарала прем'єр-міністра Нікола Пашиняна за прихід на хвилі кольорової революції та багатовекторність, відклавши втручання до останнього. Тепер влада у Вірменії рано чи пізно опиниться в руках більш проросійських політиків.
Посилення Росії на Кавказі не означає її посилення на Донбасі. Радше навпаки. Україні реально виграти війну. Але зробити це за азербайджанським сценарієм у найближчі п'ять років не світить.
Донбас — не Карабах. Укріплюватися у міських інженерних спорудах противнику легше, ніж у гірському ґрунті. На Донбасі живуть громадяни України. Завдання шкоди цивільному населенню в зоні бойових дій для Києва матиме куди вищу ціну, ніж для Баку.
Росія — не Вірменія, а Україна — не Азербайджан. Між нами й ворогами нема такої різниці у грошах і силах, як у кавказьких держав. Нема в українському суспільстві і такого войовничого духу, як в азербайджанському. Не кажучи вже про море колаборантів серед наших політиків. З одного боку, сліпо триматися за територію, яку об'єктивно не можеш захистити — це шлях до поразки за вірменським зразком. З другого — чимало українців готові домовитися з окупантом десь посередині. Не факт, що вони із захватом сприймуть активізацію воєнних дій на Донбасі. Не кожен президент схоче ризикувати.
З Другої карабахської війни маємо винести кілька уроків.
Добре слово і револьвер завжди кращі за просто добре слово. Неправі ті, хто заявляв, що епоха воєнних рішень заморожених конфліктів минула і тепер все вирішують дипломати.
Не май багато союзників на словах, а хоча б одного, здатного підтримати тебе зброєю. Без турецької підтримки навряд чи Баку досяг би успіхів.
Артилерія, протиповітряна оборона й безпілотники — головні тренди війська майбутнього. Вірменія мала гарну армію кінця ХХ століття, Азербайджан — середню, але початку ХХІ. Завдяки ізраїльським і турецьким технологіям Баку здобув вирішальну перевагу в наземному вогні та абсолютну в розвідці й повітрі. Гарна техніка перемогла підготовлену піхоту навіть у важкодоступних горах.
Не спочивай на лаврах. Вірмени-переможці зверхньо дивилися на азербайджанців із 1994 року, не готувалися до наступної війни. Переможені ж вкладали гроші в армію і терпляче чекали нагоди. Коли вона настала — не вагалися застосувати силу.
Скористайся вікном можливостей. Іноді складається так, що великим гравцям стає не до маленьких проблем. Тоді з'являється шанс переламати застарілий конфлікт на свою користь. Але часу на це завжди небагато.
Не потрапляй у полон власної пропаганди. Захист від пропаганди ворога — чудово. Пропаганда проти нього — ще краще. Важливо самим тверезо дивитися на баланс сил і не увірувати у власні вигадки про непереможність своїх і безсилля чужих.
У критичний момент Росія все одно втрутиться, а Захід лише висловить глибоке занепокоєння. "Для України пасивність Заходу під час війни в Нагірному Карабаху особливо зловісна. Через неї Росія змогла розширити свою військову присутність у межах кордонів колишньої Радянської імперії. Це збільшує ризик появи російських "миротворців" на сході України", — пише економіст Андерс Аслунд.
Отже, шлях до перемоги такий — тверезо дивитися на співвідношення сил, не красти гроші, а вкладати в армію, знайти союзників і вичікувати слушного моменту. Щойно РФ похитнеться під тягарем внутрішніх проблем — завдати удару.
А там, після Донбасу, прийде і черга Криму.
4 
35413
Коментарі