Я не люблю базікання про те, що Кубань — це Україна. Немає сенсу обговорювати, кому ці території належали колись чи етнічний склад їхнього населення. Тому що це те ж саме, що призвело до російського вторгнення у Крим і Донбас.
Навіть з погляду раціонального цинізму ці міркування не мають майбутнього. Це все одно, що Варшаві сподіватися переварити Львів. Тому що Кубань — давно частина російського політичного простору.
Нинішній світ — крихкий. Той же Євросоюз став можливий лише тоді, коли світ домовився, що кордони — незмінні. Інакше контурні карти з підручників історії приречені перекочувати в генеральні штаби.
Москва намагається оскаржити сформовані правила. Довести всім, що вільна не тільки з олівцем прокладати нові кордони. Як у Молдові або в Грузії. А й із гумкою в руках стирати існуючі, як у Криму.
Україна ж намагається жити за правилами. Сучасний світ — світ не стільки незалежностей, скільки найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Ми стоїмо в черзі до західного соціального гуртожитку. І готові платити за це частиною свого суверенітету задля інтеграції в ЄС і Північноатлантичний альянс.
Так, Україна — країна обпалена війною. Емоції часом затьмарюють. Похоронки з фронту змушують перечитувати Старий Завіт, а не Новий. І місце нагірної проповіді нерідко займає закон таліона — око за око і зуб за зуб.
Будь-яка розмова про подібне на рівні еліт — помилка, гірша за підлість. Тому що торпедує все, на чому сьогодні наполягає офіційний Київ. Недоторканність кордонів. Міжнародне право.
Обиватель може дозволити собі не думати про завтра, не оцінювати наслідків. Але цього не можуть собі дозволити ті, хто претендує на політичне майбутнє. А тому все просто. Донбас — це Україна. Крим — це Україна. А Кубань — це Росія.
3 
1
Коментарі