Відколи світ постав, як писав поет Борис Олійник, "батьки і діти, діти і батьки — нерозділиме і одвічне коло". Не сумніваюся в цій мудрій формулі людського життя. Ми сильні нашою предківщиною і вірою, що й нащадки нас продовжать достойно.

А проте немає роду без вироду, в болоті не без чорта. Як казала моя мама, і між доброю капустою бувають гнилі головки. На ці думки наштовхнули ще торішні поради віце-прем'єр-міністра Павла Розенка селянам не опалювати свої домівки газом, переходити на альтернативні види палива. Які? Дрова, перегній, солома чи — сонячні батареї, теплові насоси? За що, за які мільйони? Де брати дрова — з вирубаних лісосмуг чи що? Де візьметься перегній, якщо корів у більшості дворів немає? Далі цю тему не розвиватиму, Розенку вже дісталося на горіхи більше, ніж треба. Малий пташок-неборак, а дряпнув — чи з незнання, чи з недомислу — добряче, зовсім не вгрузнувши в побут сучасного села. Такі балачки посадовців створюють рахубу і для людей, і для влади.

Але я про інше тут хочу сказати. Виколисаний змалку в Кончі-Заспі Розенко виходив з ідеї альтернативних джерел опалення, чувши про них, що є такі, але не бажаючи навіть вникати, чи є на селі можливості запроваджувати їх. Дрова мають бути, солома — теж. Гній, за ­ідеєю, тільки на селі й водиться, сякий-такий хмиз — пали, бабо! А чи є за що? Так я ж субсидії придумав. Поверховість тут аж світиться. Зневага до людини, до сільської зокрема, не світиться, а аж палає. Звідки вона? І тут треба знати, що Павло Розенко — не просто колишній натоптуватий помічник нардепа Івана Зайця, а внук колишнього члена ЦК КПРС, заступника голови Ради Міністрів УРСР із таким же іменем, як у Павла-молодшого. Внучок доріс до рівнозначної посади, що й у діда. Можна було б тільки радіти і хвалити. А хвалити нема за що. Дід був тямущий і авторитетний урядовець, звісно, в плановій економіці. Внук робить своїм незрозумілим язиком із влади ринку бабу-ягу, а себе в ній — посміховиськом.

Олігархія за чверть віку й так поглумилася з селян. Чому ж внук члена ЦК КПРС, народжений і зрослий під щасливою зіркою, не хоче й не годен збагнути, чому накликав на село теплову чуму? Викупавшись у багатстві, важко зрозуміти народні злидні?

Мабуть, партноменклатура таки не виховувала зі своїх дітей і внуків гідних їх проголошуваної ідеології нащадків. Такі щеплення, як біль за людину, за соціальну справедливість, напевно, в їхніх родинах не шанували.

Нащадки борються за свій гаманець. Юрієві Луценку, сину більш як достойного першого секретаря Рівненського обкому Компартії України, а після її заборони — бригадира колгоспної будівельної бригади, було некомфортно серед негрошовитих соціалістів. І він гайнув під руку Петра Порошенка, завів свій бізнес. Щоправда, переписаний нині на сина. Бо він із дружиною завдяки опіці кума — президента, тепер обоє в політиці, на вірній службі в олігархату. Кажуть, у батька, якого я знав як добропорядну й чесну людину, будівничого Рівного, не було часу виховувати сина на ідеалах, яким сам служив. Та, напевно, тут є й інша грань. Юрій звик жити в комфорті й заможності, і в нових умовах він шукав саме їх. Я не за бізнес йому дорікаю, а за те, що, свого часу посилаючи на Кучму "літачки" із законопроектів і горлаючи "Геть рудого таргана!", опинився у стані створеного тим же Даниловичем олігархату, який виснажив і домучує Україну. У нас президент — олігарх, і вся влада поки що у великого бізнесу.

2007 року я брав участь у ток-шоу Савіка Шустера на каналі Кучми — Пінчука.

Ледька Ю, Луценко і Жванія обрушилися на мене цілою ватагою, Савік їм явно підігрував. Каюсь, я пожалів тоді батьків Луценка і Жванії і не сказав, що вони не просто служать силам зла, а ганьблять репутацію їхніх батьків. Я щойно повернувся тоді з Грузії, де мені розповідали про батька Давида Жванії — Важа, який був ідеологом у ЦК тамтешньої компартії. Давид пішов іншою стежкою. Але йому мало було ходити в колі мультимільйонерів, він волів стати олігархом — байдуже з ким і при кому. Тоді, ясна річ, вони з Юрієм хотіли при Ющенку й Тимошенко, там був зиск, там були гроші. А предківські ідеї — були чи ні, їх виховували на них або жадобі влади й надприбутків? Хто, крім них, про це скаже — і чи скаже правду? Втім, нащо нам їхні слова, коли діла свідчать більш, ніж переконливо.

Зрештою, і Розенко, і Луценко, і Жванія — фігури дрібні, не наділені особливими талантами. Бо вміння і звичка скидати машкару й накинути на себе тогу борця чи слуги народу — не дар Божий. А ось коли наділені талантами сини партноменклатурних батьків демонструють відступництво від предківських принципів — це вже щось інше, ніж банальна погоня за грошвою.

Давно стежу за фільмами Карена Шахназарова. Це — цікаве явище в радянському й російському кіно. Та коли слухаю його антиукраїнську риторику й панегірики Путіну, то думаю: ну, гаразд, Карен, ти — генеральний директор концерну "Мосфільм" і не хочеш кидати цю посаду, хоч тобі вистачило б бути просто талановитим режисером, кіно в Росії добре годує. Але ж ти — син помічника кількох генеральних секретарів ЦК КПРС із доброю міжнародною репутацією Георгія Хосроєвича Шахназарова, автора цікавих мемуарів, фронтовика — невже в його сім'ї вчили не дружби народів, яку пропагувала КПРС, а українофобії? Звідки ця риторика про фашизм, про недодержаву і всякі інші нісенітниці про Україну? Звідки дикунське виправдання викрадення в країни Криму й апологія російської агресії на Донбасі? Як можна так знікчемніти на догоду Путіну?

Явище, зрозуміло, не тільки українське й не тільки російське.

Пам'ятаємо виродження і колишнього члена політбюро Ніязова в Туркменистані, і публічне зречення ідеалів партноменклатурою деяких інших республік. І мова не про зміну поглядів, а про зраду себе заради майбутніх мільярдів. Не в розенках, луценках, жваніях або шахназарових як таких річ. А в фальші системи, що була й нікуди не зникла — змінила одежі та ярлики, але зберегла суть. Їй плювати на народ, у неї один бог — нажива. Вона, як і раніше, сповідує кругову поруку й вірна корупції як способу виживання і своїй вічності. Бо — коли взяха, то будь і даха.

×