У дитинстві, коли мама сапала колгоспну кукурудзу, моє завдання раз на тиждень було — сколотити масло. Руки втомлювалися страшенно, але яка була радість, коли на моїх очах народжувалася невелика жовта грудочка, а потім — пити сколотини. Сир же народжувався сам із застояного кисляка, який я ставив у нагріту піч, а вже який він виходив, залежно від того, чи не зібрав я вершки, чи дав собі волю і трохи відлив їх. Тоді ж не було жиру на молоці, й сироватка виходила не така смачна, хоч і добра — кислена. Звісно ж, мама угадувала, чому сир і сироватка не такі смачні, та що з малого візьмеш. Відтоді я засвоїв, що означає приповідка: коли нема в молоці, то не буде й на сироватці.
У житті все точно так само. Скільки б не переконував нас пан Гройсман, вихованець вінницького базару і нібито МАУП, що економіка в Україні зростає, ми-то з вами бачимо, що зростати немає чому. Якщо заводи стоять і не дають продукції, яка розкуповується, то яка, вибачайте, буде сироватка з молока, якого нема? Митниця і девальвація з інфляцією — то не сироватка, а недохлорована водичка з заканалізованого Дніпра. Гроші заробітчан, які тепер з доброго дива зараховують у внутрішній валовий продукт, народилися не в Україні і податки з них збагачують чужі економіки, так само, як і офшорні мільярди наших товстосумів. Де і що зростає, де грудочка масла, збита самою Україною? Слова масні, та пироги з них пісні.
Пісні — то ще півбіди. Ми вже звикли, що гучні заяви і обіцянки — не данки, а наші владці звикли лепетати що хоч, аби губа не гуляла. Язиком так і сяк, а діла — ніяк. Гірше інше. Урядовці з президентом, який нібито за економіку не відповідає, включно, дружно працюють на чужі економіки. Вугілля везуть із США, хоч свого греблю гати, локомотиви — з американського заводу в Казахстані, трамваї — з Польщі, деревину вивозять у Європу — і цьому нема кінця-краю. Задля своєї кишені вигадують роттердами і дюссельдорфи. За морем теличка — копієчка, а перевезти — карбованець — і не з чиєїсь кишені, а з нашої з вами.
Як мовиться, вітер мовчить, вітряк стоїть — не чекай дива, не буде млива. І його нема. Те, що нам вішають локшину на вуха, — з відомого жанру: сказав сліпий "побачимось". П'яному і підлому ні гори, ні низу, баляси точать — людей морочать, медяники, які самі й жують. Ще й зухвало наказують: не любо — не слухай, а брехати не заважай.
Ще з часів Кучми у владі дуже не люблять порівнянь ситуації в Україні й Білорусі. І за кучмівських, і за нинішніх бариг вона незмінна: білоруси давно перейшли поріг 1991 року з ВВП і наростили його десь аж на тридцять з гаком відсотків, а ми двадцять років борсаємось десь у 60-відсотковому болоті. За Кучми пояснювали це відставання різною структурою економіки двох країн. Мовляв, у нас за радянських часів було забагато оборонки і електроніки, а їх не так просто перевести на мирні рейки — їх узяли та знищили. Коли б то так. Ну, оборонку й електроніку залишимо збоку. А автобудування і тракторобудування? Чому білоруські великовантажні автомобілі і трактори купує весь світ, а у нас ці галузі ледь-ледь животіють? Чому білоруські села мають роботу і село живе як і раніше, а у наших селян роботу забрали, село розвалюється на очах? Чому білоруські дороги як у Європі, а у нас марсіанські вирви? Медицина у сусідів теж як у Європі, а нашу доконує якась американка?
Коли заходить про це мова з нашими гройсманами-ревами, дискусія набирає відомого чину: ти йому про образи, а тобі — про гарбузи. І все про темне минуле, про світле майбутнє, а про люте сьогодні — нічичирк. Ще й утішають: краще їсти сухарі з водою, аніж хліб з бідою. Щоправда, собі вони світові доларові платні придумали, а народові — дірку від бублика. І як починають розхвалювати свої грабіжницькі "реформи", від яких народ уже в боргах як у шовках, так і спадає на думку: де ще те теля, а вони з довбнею бігають. Брешуть як собака на висівки, і кожну брехню ладні гімном заспівувати і славою героям та Україні.
Вірю, чи співатиме півень, чи ні, день буде. Нинішня чортяча мана мине, тут сумніву не може бути. Та — дороге яєчко к Великодню, поміч потрібна у свій час, як дощ у посуху. Від нинішніх остолопів у верхах добра ждати — що просити миші у кота ласки. Вони вміють красти, грабувати нас, на щось путнє не вчилися. І їм треба чесно сказати: коли не коваль, то й руки не погань. Послухають? Навряд. Тому — мітлу в руки і гнати чимдуж і подалі. З чорного кота білого не зробиш. А що далі? Сказав би більше, та піч у хаті. Звичайно, жартую, але що далі — ви й без мене знаєте. Шукати тих, хто вміє і масло колотити, і пироги пекти, і вугіллю та газу своєму, українському лад давати, і заводи і фабрики відродити, і вдихнути в себе нове життя, і дороги як грім побудувати, і не співати гімни чужому вугіллю й трамваям з локомотивами, не морочити голову народу гіперлупами і прожектами з вінницьких чи полтавських базарів.
Старі люди казали: кожна пригода до мудрості дорога. Ми з вами пережили стільки пригод, що справді варто помудрішати. І обирати владу не ту, що гарна, а ту, що зугарна. Не ту, що хвалиться як павич пір'ям, а ту, яка має розумну голову і працьовиті руки. Не боксерські, цур їм і пек, а робочі трудові.
Мудрі руки від мудрої голови. Здатні не за онучу збивати бучу і на тарифах та субсидіях руйнувати державу і життя людей, а без вил і декларацій дати людям роботу і добридень не завтра, а сьогодні. Ліпше маленька рибка, а не великий тарган на столі, знаючи, що завтра буде й карась, і короп, а там, може, й червона припливе.
Дав почитати написане доброму знайомому, а він мені: чи не забагато тут фольклорних поворотів? І я зізнався, що свідомо вдався до такого прийому. Чому? В народній мудрості немає нічого випадкового, пустопорожнього, вона і вчить, і просвічує, і просвітлює. Україна нині у страшній кризі, у злодійському ярмі, у воєнному розорі, і про це треба чесно писати і говорити. Однак та ж мудрість дає нам і надію. Так, шилом моря не нагрієш, та правда й те, що не від співу півня народжується день Вітчизни — його народимо ми з вами з сонцем правди і своїм трудом. З голого і мертвого нічого не візьмеш. Україні ми потрібні живі, мислячі і трудові, здатні переступити злидні і злигодні. Не пафосно, але й гідно, а як інакше?
4 
1
Коментарі