В антикризовиків здали нерви, причому дуже швидко. Очевидно, пам"ять про 2004-й викликає паніку від будь-яких перспектив акцій вуличного протесту. Мітинги "Народної самооборони" Юрія Луценка й запланований на травень Марш справедливості на Київ лякають їх значно більше, ніж протидія парламентської опозиції — БЮТу та "Нашої України".
Власне, нічого особливого. Схожим чином діє будь-яка авторитарна влада або та, що готується нею стати.
Міліція проводить на Хрещатику показові маневри. Міністр внутрішніх справ соціаліст Василь Цушко видає класичну маячню про "бойові загони", які нібито готує опозиція. Дільничним інспекторам доручають виявляти людей, що мають намір взяти участь у марші на Київ, і проводити з ними "роз"яснювальну роботу". Біля офісу "Народної самооборони" знаходять вибухівку. Генеральна прокуратура фактично стає частиною антикризової коаліції, порушує проти Луценка кримінальну справу й влаштовує в його квартирі акцію залякування — обшук.
Від силовиків не відстають політики. Лідера соціалістів Олександра Мороза раптом зацікавили джерела фінансування руху свого колишнього однопартійця Юрія Луценка. Не так давно сам учасник вуличних акцій, а тепер власник затишного спікерського крісла, він закликає людей не брати участі в марші на Київ. Те саме робить і його теперішній союзник прем"єр Віктор Янукович, ще й погрожує: "Організатори подібних акцій граються з вогнем. Це робити небезпечно". Прес-служба Януковича цитує нібито отримані на його ім"я листи, автори яких — звісно ж, трудові колективи — "стурбовані нагнітанням ситуації в Україні, закликами Луценка до незрозумілих походів, що призведуть тільки до посилення й без того напруженої ситуації в Україні". Харківський мер, член Партії регіонів Михайло Добкін намагається зірвати мітинг Луценка, як у кращих традиціях доби Кучми. Його однопартієць, міліцейський генерал Василь Грицак, в інтерв"ю живописно малює, як розганятимуть демонстрації: сльозогінним газом, потім — гумовими кулями, а далі генерал ставить три крапки — мовляв, страшно й подумати.
Уже це доводить — іти на Київ треба обов"язково.
Не так важливо, платить за все це Жванія чи хтось інший
Бо ми добре пам"ятаємо такі репресії, таку риторику, такі погрози й такі листи. Більше того: якщо Кучма йшов до подібних методів "роботи з опозицією" вісім років, то нинішній "колективний Кучма" чинить так, не пробувши при владі й восьми місяців.
Не варто втішатися, що поки що не затикають рота незалежній пресі (хоча вже зняли з ефіру програму "Толока" на державному телебаченні), не б"ють просто на вулиці опозиційних політиків і не руйнують бізнес, який підтримує опозицію. Коли все це розпочнеться, буде вже запізно. Або знову, як 2004-го, смертельно небезпечно для української демократії та для України як такої. 1994-го теж були вільні вибори, незалежна преса, свобода політичної діяльності й нібито безхмарне демократичне майбутнє. Але вже за кілька років тодішнє апатичне українське суспільство проґавило момент, коли Кучма почав перетворюватися на те, що згодом зупинила лише помаранчева революція. Отож зараз не можна чекати, коли антикризовики увірують у байдужість чи лінивість суспільства, а отже, в свою всемогутність, безкарність і безконтрольність, як це сталося свого часу з Кучмою. Профілактика хвороби завжди краще, ніж хірургічне втручання потім.
Не варто плекати ілюзій щодо істинної природи януковичів, морозів, симоненків тощо. Раніше багато говорили про те, що останні президентські вибори й опозиційність змінили Януковича та Партію регіонів, що вони стали демократичнішими, більш державницькими тощо. Наївні сподівання — останні події це доводять. І що більше регіонали вкорінюватимуться у владу, то більше тяжітимуть до авторитаризму. Антикризова коаліція становить потенційну загрозу для української демократії та національних інтересів держави. Всі троє учасників її є антизахідними, чужими до європейських цінностей силами, здатними без зайвих докорів сумління втягнути Україну в якийсь новий формальний або неформальний союз із Росією. Сьогодні є реальна небезпека підкупу ними опозиційних депутатів і створення в парламенті конституційної більшості з усіма можливими сумними наслідками. Протидіяти всьому цьому може лише саме суспільство, громадянський спротив. Продажність, ненажерливість та егоїзм політиків чи й цілих політичних партій не повинні бути сьогодні приводом для суспільної апатії. Головною причиною успіху помаранчевої революції була рішучість людей, а вже потім дії політиків: Ющенка, Тимошенко та інших. Рішучість і активність — це те, чого й зараз бояться зупинені 2004 року Янукович із компанією та його нинішні союзники, соціалісти й комуністи. Тому й погрожують та залякують, прикриваючись тією ж, кучмівського пошиву демагогією про стабільність та "деструктивні сили".
Даремно сподіватися сьогодні також і на парламентську опозицію — БЮТ та "Нашу Україну". Нинішній депутатський корпус уже довів свою зрадливість, схильність до втаємничених від суспільства домовленостей, нехтування інтересами виборців. Це стосується всіх — коаліції й опозиції. Не можна сподіватися й на ослабленого, до того ж традиційно нерішучого президента Ющенка. Замусолені партійні бренди, ті ж самі обличчя лідерів — це головні причини, через які Україна перебуває в постійній політичній кризі.
Уже перші місяці діяння "Народної самооборони" засвідчили затребуваність такого руху в суспільстві й довіру до Луценка як до його лідера. Не так важливо, є це проектом для політичної кар"єри екс-міністра внутрішніх справ чи ні, платить за все це Давид Жванія чи хтось інший. Так, як неважливо було, хто фінансував помаранчеву революцію і що зовсім не всім її учасникам подобався Ющенко. Травневий марш на Київ має довести, що люди готові до спротиву. Що не забули: протистояти недемократичній владі можна тоді, коли "разом нас багато...", що пам"ятають атмосферу Майдану. І що нові старі методи нікого вже не залякають.
3 
35413
Коментарі
3