У міжсезоння, коли нібито "нічого не відбувається", — саме тепер і можна поміркувати про те, що в нашій культурі є цінного й що відбувається на ринку товарів для душі.
Зрештою для цього не треба "оглашать весь список", досить виокремити з потоку щось одне. Навіть не найголовніше. Інколи це може бути й курйозна дрібниця. Досліджуючи культурні запити сучасника, можна перечитати тонну макулатури й нічого не второпати. Аж доки десь у зоомагазині раптом не надибаєш на якісь чотири дивні шкіряні предмети незрозумілого призначення. Питаєш продавця — навіщо вони, а він відповідає, що то — черевички для собак. І тобі дещо прояснюється в кон"юнктурі ринку товарів для душі, й ти радієш, бо могло бути гірше. І згадуєш анекдот про те, як дізнатися: де у болонки перед, а де зад? Відповідь: треба ткнути пальцем, якщо вкусить — там перед, а як ні — то ні.
Утім, на ринку культури найцінніші собаки ті, що лежать тихо й не кусаються. Навіть коли тицяєш пальцем. Тому на них часом мало звертають уваги.
Отак я вже деякий час дивлюся в книгарні на нову книжку Олександра Клековкіна "Блазні господні (нарис історії біблійного театру)", що вийшла у київському видавництві "АртЕк".
Як дізнатися, де у болонки перед, а де — зад?
Якби ця книжка з"явилася ще літ п"ятнадцять тому — її відірвали б із руками, розмели, розхапали. Тепер запити нашого інтелекту стали байдужими й лінивими. Тому зараз ця книжка тихо стоїть собі на полиці, й ви можете прийти за нею завтра чи післязавтра.
У галасливому потоці літпрезентацій такі книжки приречені бути мовчазними псами. Лащитися до покупця — нижче їхньої гідності. Така книжка — не болонка, а щонайменше сенбернар, собака Баскервілів. Щоб її розгадати, треба працювати головою.
Київський професор Клековкін останнім часом випустив уже кілька подібних новаторських книг. Скажімо, він досліджував театральну природу комунізму й фашизму, а заодно проаналізував водевільність нашої сучасної публічної політики.
"Біблійний театр" — книжка серйозніша, тут цілий комплекс смислів. Клековкін зробив певний інтелектуальний подвиг. Адже Нагірна Проповідь відкидає будь-яку поведінку "на публіку" — перед собою, людьми і Богом. Отже, й Біблійного театру бути не може!
Але є спокуса запитати: а хіба апостоли не були акторами? Адже вони наслідували Ісуса — тобто робили те, що роблять актори за заданим текстом п"єси! Почавши із цієї гіпотези, Клековкін розглядає історію християнства крізь призму театру й кіно. Він — театрознавець, але робить свою справу із серйозністю богослова. І це викликає повагу.
Зрештою, ця книга — для більш чи менш вузького кола читачів. Але навіть якщо зараховуєш себе до "широкої публіки", приємно знати, що десь у нас відбуваються потужні інтелектуальні прориви й подвиги. Це втішає не менше, ніж якийсь новий храм, збудований на совість.
1 
1
Коментарі