Кілька тижнів поспіль уранці біля дверей квартири мене вітав бомж. Він сидів на сходах і кожного разу запитував, котра година. Згодом зробив комплімент: "За вами годинник звіряти можна, завжди о восьмій виходите".
Я злякалася: може, він "пасе" квартиру, щоб пограбувати. З"ясувалося, що Олегові (так він назвався) просто нікуди йти. Півроку як чоловік приїхав десь із Волині. Хотів у столиці підзаробити. Відразу на вокзалі потрапив у халепу: побили, відібрали документи, гроші. Так і залишився волинянин бомжувати в Києві. Казав, що хоче повернутися до людського життя, але не знає як. Я дала йому адресу притулку, гроші на проїзд й наказала їхати туди. Він зник із під"їзду.
Такі, як той бомж, не мають у нашій країні ані прав, а ні статусу. Це соціальний фантом суспільства. Вони живуть поруч із нами, проте законами не визнані. Серед вітчизняних бомжів 80 відсотків — чоловіки. А ось у західних країнах бездомних жінок більше, ніж в Україні. І до цього вуличного прошарку в демократичних країнах ставляться як до звичайних громадян.
Фахівці кажуть, що треба законодавчо визнати статус бомжа та його права й у нашій країні. А також увести реєстрацію за місцем фактичного перебування. Тоді їх хоч можна буде порахувати.
Серед вітчизняних бомжів 80 відсотків — чоловіки
Опікується українськими безпритульними Міністерство праці та соціальної політики: повертає їх у родини, працевлаштовує, допомагає повернути втрачене житло тощо. А уряд повинен визначитися з нічліжними будинками, центрами реабілітації людей без постійного місця проживання, спеціальними установами для них.
Соціальний міністр Іван Сахань каже, що вже діє двадцять шість таких закладів. Але для всієї країни цього замало. Хочуть створити соціальні патрулі — машини, які відвозитимуть бомжів до притулків. Уже із січня цього року діє закон "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", але грошей на цю благочинність у бюджеті не передбачено.
Проте таку опіку передбачено лише для безпритульних, які самі бажають соціальної адаптації. Зустрічала я "ідейного" бомжа. Намагалася допомогти лягти у лікарню, потім влаштуватися в притулок. Він утікав. У 72 роки мій протеже був стовідсотковою людиною вулиці. Ми ж, журналісти, зіпсували йому життя — нацькували на бідолаху міліцію та соціальних працівників. Кажуть, той дідусь утік в інший район. Насильно поселити його у притулок чи будинок для людей похилого віку права не мають.
2 
1
Коментарі