Майже два роки тому в небі над Донбасом із російського "Бука" збили малайзійський пасажирський літак. Багато хто потирав руки — мовляв, кінець Путіну. Шокований і розлючений Захід його остаточно розтопче.
До трагедії запустили прес західних економічних санкцій, стрімко падав рубль. Згодом на світових ринках стала дешевшати нафта. Найсміливіші припускали навіть повстання проти Путіна через зубожіння населення в Росії. Однак знесилення агресора не відбулося.
За два роки по тому Росія активізує бойові дії на Донбасі, в окуповані райони продовжує надходити зброя. Водночас Кремль воює в Сирії. Попри втрату 2015 року майже 4% ВВП, 2016-го видатки на військо зросли більш як на 20%.
На 60% збільшили фінансування російських пропагандистських рупорів, спрямованих на західну аудиторію. Всередині Росії Кремль зміцнює авторитаризм, використовуючи антизахідну істерію. Водночас успішно купує західних політиків і добивається ухвалення поки що одиночних політичних декларацій про необхідність скасування санкцій Євросоюзу проти Росії. Їх продовження в липні цьогоріч уже було досить проблематичним. Імовірно, на початку 2017-го санкції пом'якшать чи скасують. Попри те, що жодних поступок від Росії в питанні Криму та Донбасу добитися не вдалося.
Президент Порошенко полюбляв розповідати нам про "світову коаліцію на підтримку України", яку Києву нібито вдалося організувати. Це завжди було перебільшенням, а тепер згадувати про цю нібито всесвітню допомогу вже незручно. Очевидною є ненадійність багатьох "коаліціантів", відбулися надто несприятливі для нас зміни у світі. Якщо станом на весну-літо 2014 року російська агресія та події навколо неї були чимось винятково надзвичайним, то згодом інші "ексклюзиви" почали сипатися один за одним. Загроза від Ісламської держави, нашестя на Європу мігрантів із Близького Сходу, сирійська, а тепер і турецька кризи, вихід Британії з ЄС. Для нас — ще й проблеми у відносинах із Польщею, непередбачувані наслідки майбутніх президентських виборів у США та Франції, згодом — парламентських у Німеччині.
Тому зараз не до пафосу. Давно слід облишити сподівання, що труп ворога ось-ось пропливе повз. Російські військова й політична загрози наступні рік-півтора не зменшуватимуться, тоді як підтримка ззовні слабшатиме. Київ не може поводитися далі так, ніби нічого не відбувається. Дії мають стати нарешті такими ж системними й в усьому підпорядкованими меті, як спрямовані на нове упокорення України дії Росії. Це стосується оборони, дипломатії, внутрішнього розвитку.
Нагальною потребою є коригування політики щодо війни на Донбасі. Києву конче потрібна офіційна відмова від найважливіших для Росії політичних елементів мінського процесу. Доки Україна перебуватиме в мінській пастці, доти в Путіна — та й у деяких "втомлених" конфліктом західних держав, буде спокуса дотиснути її через записані в мінському протоколі інструменти. Добитися зміни Конституції, виборів на окупованих територіях, амністії бойовиків та іншого. Зараз необхідне протилежне — накладення в той чи інший спосіб тривалого, аж до десятиліття мораторію на будь-які дії, що можуть призвести до політичної реінтеграції окупованих територій та впливу їх на решту країни. Так, щоб Кремлю стала зрозумілою безперспективність використання цього троянського коня.
Іншим завданням є внутрішнє зміцнення країни. Два роки Україна переважно змарнувала — під отой пафосний акомпанемент про "світову коаліцію на нашу підтримку" та лицемірні розповіді про "реформи". За нових обставин подальший саботаж, розкрадання держави стає критично загрозливим. Це не може тривати нескінченно. В очах Заходу симпатична постмайданна країна з відданими демократії та європейським цінностям людьми вже перетворилася на територію безладу, свавілля олігархів та корупції. Постійні скандали й очевидне небажання "еліти" зменшити свої апетити впливають на готовність світу допомагати Україні. Можновладці повинні зрозуміти — з такою політикою може не стати ні держави, ні їхніх заводів, маєтків та іншого "чесно нажитого" добра. "Кращою відповіддю Путіну стане успішна Україна", — не раз говорили їм західні політики.
Більше того, зараз очевидно — сподіватися варто насамперед на себе. Не на Євросоюз із купою суперечливих інтересів усередині нього. Чи на США, у яких таки забракло духу надати нам серйозне озброєння. Не на іноземців в уряді, черговий кредит або щось таке щасливе для нас і катастрофічне для Росії. Надії на чарівну паличку ззовні стають нині особливо примарні. Ця паличка якщо є, то в самої України.
3 
1
Коментарі